|
Увечері над ресторанами В повітрі тополиний пух, І править вигуками п’яними Весняний і розтлінний дух. Удалині десь над провулками І над нудьгою сірих дач Висить рум’яний місяць булкою І чується дитячий плач. Щовечора, поза шлагбаумами, Заламуючи котелки, Серед канав гуляють з дамами Відомі тут жартівники. На озері скрип втаємничений, Лунає там жіночий виск, У небі, до усього при́вчений, Безглуздо покривився диск. Щоразу друга там єдиного У склянці бачу відблиск мій. Він рідиною старовинною, Як я, впокорений, глухий. А поряд, біля ближніх столиків Лакеї заспані стирчать. П’яниці із очима кроликів «In vino veritas!»1 кричать. Щовечора, в час установлений (Чи все це мариться мені?), Дівочий стан, шовками скований, Пливе в туманному вікні. Пройшовши тихо поміж п’яними, Все без супутників, одна, Духами віючи й туманами, Вона сідає до вікна. І манять древніми легендами Її пружинисті шовки, Жалобний капелюх із перами, Персні тендітної руки. Чудною близькістю прикований, Дивлюся за густу вуаль, І бачу берег зачарований Та чарівливо-сизу даль. Чужі жалі мені довірені І сонце, що на всіх одно. Усі душі моєї звивини Пронизує терпке вино. І пера страуса похилені Хитаються у мозку тут, І очі сині, мов задимлені, На тому березі цвітуть. Цей скарб в душі моїй заховано. І ключ довірено мені! Послухай, п’яне ти страховисько! Я знаю: істина в вині!
1 «Істина у вині!» (лат.)
|