|
Увечері над ресторанами густіє вариво задух... Правує окриками п’яними травневий інфернальний дух. Над кіптюгою жили-вулички, над млостю різномастих дач здіймає жовтий крендель булочна. Лунає немовляти плач. І, огинаючи шлагбауми, у капелюхах набакир, серед канав гуляють з дамами бувалі, терті щупаки. Цикади-циклі – понад озером. Скрипоче клюз. Жіночий виск. А в небесах – пливкий, пронозливий – безсенсово блискоче диск. У склянці бачу друга звичного, і, привітавши, п’ю до дна. Він рідиною ідентичною спиняє мислей скакуна. А край сусідніх палуб-столиків лакеї схилено стирчать. П’янички із очима кроликів «In vino veritas!»1 кричать. Щовечора у мить призначену, (а може, мариться лише?), дівочий стан, шовками схвачений, вироюється із кліше... Пливе-леліє поміж п’яними – без почту, знов-таки одна. Пахтіє зливами, туманами... Сідає панна край вікна. І враз буруниться химерами вдяганки сяйний дивошовк, і капелюшні криси з перами. Змахне рукою в перснях – шок. Ланцями близькості закований, крізь аспідну сівку вуаль, я бачу берег очарований, вимріюю чудовну даль. Безгучні сховки враз відкрилися – і сплеск осонцив порохно. І струменіє шал по вилицях... Але ж виною – не вино. І пір’я страуса, не півняче, у мізках дибиться: хить-хить... І кличуть очі панни, пінячи – мусуючи тремку блакить. В моїй душі – скарби під утиском. І ключ належить лиш мені! Та знов неволить п’яне чудисько. Всі сенси – у терпкім вині!
1 Істина в вині! (лат.)
|