|
Щовечора над ресторанами Повітря дике і душне, І править вигуками п’яними Томління млосне, весняне. Понад пекарнею, за низкою Нудних, припалих пилом дач, Калачик золотий виблискує, І чути десь дитячий плач. Щовечора поза шлагбавмами, Заламуючи котелки, Серед канав гуляють з дамами Гульвіси, на слова меткі. Над озером скрипіння веслами, Жіночі верески і крик. Безглуздий диск на тлі небесному, Який давно до всього звик. Щовечора чиєсь обличчя я Відбите бачу у вині: Хтось теж відради таємничої Шукає в терпкощах на дні. Куняючи, тут коло столиків Льокаї заспані стирчать, І пияки з очима кроликів "In vino veritas!" кричать. Щовечора, в годину прагнену – Та чи не сниться це мені? – Дівочий стан шовками стягнений, Пливе в туманному вікні. Проходячи помежи п’яними, Завжди самотня і смутна, Дихне парфумами й туманами І сяде тихо край вікна. І за вуаль дивлюсь, закований, В її очей бездонний вир, І бачу берег зачарований, І зачарований простір. І віють давніми химерами Шумливі і тугі шовки, І капелюш жалобний з перами, І персні вузької руки. Чиїсь сонця плекать було мені Колись доручено – давно, І всі душі моєї зломини Терпке пронизує вино. І пера стравсові гойдаються, Крізь п’яний мозок мій ростуть, І очі сині розкриваються, На дальнім березі цвітуть. В моїй душі є скарб незміряний, Ключа дано лише мені... Тобі, потворо п’яна, вірю я: Я знаю – істина в вині!
|