Щовечора над ресторанами, Де шал гарячий не приглух, Правує окриками п’яними Весни хмільний і тлінний дух. Удалині, в нудоті вуличній, Над заміським затишшям дач, Ледь золотіє крендель в булочній І ріже слух дитячий плач. І кожний вечір, за шлагбаумами, Заламуючи котелки, Серед канав гуляють з дамами На всякий дотеп мастаки. Там кочети скриплять над озером, І чується жіночий виск, А в небі, все схопивши позирком, Байдуже скривлюється диск. І мій єдиний друг, наморений, В моїм видніє келишку І, тайним хмелем упокорений, Як я, таїть журбу важку. А там, біля сусідніх столиків, Лакеї заспані стирчать, І пияки з очима кроликів "In vino veritas!"1 кричать. І кожен вечір, в час умовлений (Чи це не мариться мені?), дівочий стан, шовками зловлений, Пливе в туманному вікні. Вона повільно йде між п’яними, І все зажурена, одна, Духами дишачи й туманами, Сідає мовчки край вікна. І віють давніми й оздобними Повір’ями тугі шовки, І брилик з перами жалобними, І персні гарної руки. Чудною близькістю закований, За темну я дивлюсь вуаль – І бачу берег зачарований І чарами пойняту даль. Мені всі тайнощі довірено З чиїмось сонцем заодно, І душу всю мою незмірену Терпке пронизує вино. І, сколихнувшись, пера струсячі У мозку тріпотять моїм. І очі сині-сині, тужачи, Цвітуть на березі смутнім. В моїй душі є скарб, і вручено Від нього ключ лише мені! Потворо захміліла й змучена, Це правда: істина – в вині!
1 Істина в вині! (лат.)
|