Із циклу «Вільні думки»Що поробили з берега морського Жадні гулянок модниці і франти? Наставили столів, димлять, жують, П’ють лимонад. По пляжу потім ходять І, сміючись похмуро, заражають Солоний вітер плітками. А потім Підгінні їх везуть у халабудах, Кокетливо полотнищем закритих, На мілководдя. Там вони міняють Свої смішні тальєри і мундири Кумедні на костюми для купання, Прив’ялі м’язи й груди оголивши, Пищать, обмацують, у воду влізши, Незграбними ногами дно. Кричать, Показують, що ніби веселяться. А там он захід з неба сотворив Глибокий, різнобарвний кубок. Руки Одна зірниця іншій подала, І сестри двох небес прядуть один Серпанок – то блакитний, то рожевий. І, потопаючи у морі, туча В смертельнім гніві кидає з очей То сині, то червоні блискавки. Із довгого, простягнутого в море, Підгнилого й спилюженого молу, Всі прочитавши написи: «Були Тут Коля й Катя», «Діодор- Ієромонах та Ісідор-послушник Були тут. Дивні божії діла», – Все прочитавши, в море ми виходим В пузатому моторному човні. Бензин сопе й пахкоче. Два крила Біжать за нами, в’ється слід по водах. Ми обгинаємо нудьгуючих на пляжах, Човни рибальські, мис вузький, маяк, І летимо барвистими брижами В блакитні пестощі й простори солі. На овиді, за спиною, далеко Загравою німий пожар стоїть. Рибальський «Вольний» острів у воді Простертий, наче рівна спина звіра Морського. А попереду – вогні Далеких кораблів і промінь дужий Прожектора судна сторожового. І ми заходимо в туман блакитний. Стирчать над морем гострокутні віхи, Одмежувавши віничками води Фарватера – од віхи та до віхи – Вітрила шхун далеко майорять. На морі – штиль. Стоїть красуня-яхта Під усіма вітрилами. На щоглі Тонесенькій – поблискує ліхтар, Немов коштовний камінь фероньєри, Горить над матовим чолом небес. На гострогрудій яхті, в тишині, В примхливім переплетенні снастей, Сидять, схрестивши руки, люди в світлих Панамах, що затінюють суворі Обличчя. А коло самої щогли Стоїть матрос. Він дивиться й мовчить. Ми обгинаєм яхту, як належить, І тихо, ввічливо один із нас Проказує: «Як хочете, візьмем Вас на буксир?» «Ні, дякую!» – Статечно І строго відповів нам той матрос. Ми дивимося, знову їх минувши, З душею в молитовних почуваннях На силует красуні, що повільно Відходить під вітрилами у далеч, На той коштовний камінь фероньєри. Що сяє в смуглих присмерках чола.
|