Із циклу «Вільні думки»Бог знає, що із берега морського Зробили наші модниці і франти. Наставили столів, димлять, жують, П’ють лимонад. Гуртками бродять пляжем, Регочачи похмуро і плітками Повітря заражаючи навкруг. А візники вивозять їх на бричках, Закритих парусиною від сонця, На мілководдя. Там, змінивши враз Свої шикарні сукні і мундири На одяг для купання, всі вони Показують свої драглисті м’язи І з виском лізуть в воду. Дістають Ногами боязкими дно. Кричать, Удаючи, що справді веселяться. А захід сонця з неба утворив Глибокий кубок різнокольоровий. Одна зоря простерла руки другій, І сестри двох небес прядуть один Рожево-голубий нічний туман. І хмара, що немов би в морі тоне, Викрешує із гнівом передсмертним То сині, то оранжеві вогні. Із довгого, простягнутого в море, Підгнилого, сіріючого молу, Всі написи на ньому прочитавши: «Були тут Коля й Катя», «Діодор Із Ісидором побували тут» Або «Навік з тобою», – прочитавши Всі написи, ми вирушаєм в море В пузатому моторному човні. Бензин смердить і чмихає. Мов крила, Летить за нами білопінний слід. Ми огинаєм пляж багатолюдний, Човни рибалок, мис із маяком І, розштовхавши хвилі, вибігаєм У неосяжну і ласкаву сіль. Загравою пожежі десь позаду Безмовно догоряє горизонт. Рибальський «Вільний» острів із води Чорніє, мов плавець морського звіра. А вдалині, попереду – вогні, І сніп бродячих променів, що сіє Прожектором таможенне судно. Ми ідемо у голубий туман. Похилені стирчать над морем віхи, Позначивши фарватер на воді, І в сутінках вечірніх бовваніють Обвислі паруси рибальських шхун. Над морем – штиль. Морська красуня-яхта Стоїть під парусами непорушно. І на верхівці щогли – лиш ліхтар, Немов коштовний камінь фероньєри, Горить у небосхила на чолі. На яхті гострогрудій, в повній тиші, В примхливому сплетінні такелажу, Сидять, схрестивши руки, люди в світлих Панамах, що насунуті до брів. А серед них спокійно біля щогли Стоїть матрос і дивиться у даль. Ми огинаєм яхту, як годиться, І ввічливо і чемно пропонуєм: «Панове, чи не взяти на буксир?» І хтось суворим голосом із яхти Відповідає: «Дякуємо, ні». І знову обігнувши їх, ще довго Ми дивимось захоплено й побожньо На те, як відпливає силует Красуні, що стоїть під парусами... На той коштовний камінь фероньєри, Що сяє в смуглих сутінках чола.
|