Із циклу «Вільні думки»З вечірнім озером розмову я веду Високим ладом пісні. З круч піщаних, В тонкій гущавині високих сосон, Із-за могил і склепів, де вогні Лампад і мрява димно-сиза, – Закохані пісні йому я шлю. Воно мене не бачить – і не треба. Як жінка стомлена, лежить воно Внизу, й туманиться, і далечизну Напоює туманом; одібрало Яскраві барви заходу в небес. Всі виконавці й слуги примх його: Вузенький човен, що гладінь голубить, Ряди високих тонкостанних сосон, І на косі далекій семафор, Що відбивається вогнем зеленим Якраз у найрожевішій воді. До озера повзе змія трьохока Своїм єдиним шляхом крицяним; Раніш од свисту озеро доносить До мене – шум н низенький і хриплий Стою на прискалку. А наді мною – Гробниця із граніту. А внизу Доріжка між могилами біліє. І, хто подивиться на мене знизу, Злякається – стою, схрестивши руки, В широкім капелюсі, між могил Нічних – стрункий, закоханий у світ. Та нікому дивиться. Там ідуть Закохані – і їм немає діла До озера, що миготить внизу, Й до мене, що вгорі. Потрібні Їм – поцілунки та зітхання людські, Мені – зітхання сосон і води. А озеру-красуні – їй потрібно, Щоб, не побачений ніким, співав я Про те, які ясні зірки, а сосни Які стрункі, яка душа без меж. Пройшли всі пари. Присмерки загусли, Збілів туман. Я бачу фалди плаття Дівочого внизу. Вона пройшла Задумливо доріжкою і сіла Самотньо й сумовито на приступці Могили, не помітивши мене... Я бачу профіль. Хай вона не знає, Що знаю я, про що прийшла помріять Печальна дівчина... Вже засвітились Далекі вікна дач, там – самовари, І синій дим сигар, і сміх плаский... Вона прийшла сюди самотня... Так, Напевно, так, напевно прожене Затягнутого в кітель офіцера, Хлюста з вертлявим задом і ногами, Загорнутими в дудочки штанів! Мрійливо дивиться вона – неначе За озеро, за сосни, за тумани, Кудись далеко так, ох, так далеко, Де навіть я не в силі зазирнуть... О ніжна! Витончена! – Якнайшвидше Їй підбираю подумки ім’я: Це ж Аделіна! Ні, Марія! Текля! Так, Текля!.. – І задумливо в далінь, В туман все дивиться... Ох, прожене! А офіцер вже близько: білий кітель, Мов гудзик, ніс, і вусики під ним, Плаский млинець, приплюснутий кашкетом... Він підійшов... і тисне руку їй!.. У ясні очі дивиться баньками!.. Я висунувся навіть із-за склепу... І враз – її він цмокає протяжно, Дає їй руку і веде на дачу! Я регочу! Я кидаю піском І шишками у них, кричу й танцюю Серед могил – незримий і високий... Кричу: – Гей, Фекля! Фекля! – А вони Налякані, сконфужені, не знають, Звідкіль пісок, і шишки, й реготання... Він кроку наддає й не забуває Вертіти хвацько задом, і вона, До кітеля притулюючись, майже Бігом біжить за ним... Гей, на добраніч! І, вилетівши на крутий обрив, Я відбиваюсь в озері... Тепер Ми бачим одне одного: – Ну, здрастуй! – Кричу... І голосом красуні – ліс Мені відповідає лунко: – Здрастуй! – Кричу: – Прощай! – і ліс кричить: – Прощай! – Лиш озеро мовчить, у млу сповите, Та чітко відбиваються на ньому І сам я, і всі спільники мої: Ніч біла, і господь, і твердь, і сосни... І ось уже мрійлива біла ніч Несе мене додому. Вітер свище В лице розпалене. Вагон летить... Ряхтить світання у моїй кімнаті. Воно на всьому: на книжках, столах, І на постелі, й на м’якому кріслі, І на листі трагічної актриси: «Я так зморилася. Я вся недужа. Мене не тішать квіти. Напишіть... І киньте у вогонь цю маячню!..» Слова томливі й млосні... Довгий почерк, Натомлений, неначе шлейф її... І літери, що млосністю палають, Немов алмаз у чорному волоссі.
|