Із циклу «Вільні думки»З вечірнім озером розмову я веду Високим ладом пісні. З темних нетрів Високих сосен, з виступів піщаних, З-поміж могил і склепів, де горять Вогні лампад, де сутінки лілові, Закохані йому я шлю пісні. Воно мене не бачить – і не треба. Неначе жінка стомлена, воно Розкинулось внизу і бачить небо, Туманиться само й туманить далі, І захід сонця в неба відняло. Його бажання вдовольняють всі: І човен той, що розрізає гладь, І той сосновий бір високорослий, І дальній залізничний семафор, Що відбиває свій вогонь зелений У дзеркалі рожевої води. Триокий змій уже повзе до нього Своїм сталевим шляхом через ліс, І ще до свисту, озеро доносить До вух його хрипкий, шиплячий шум. Я на уступі. Вище – лиш могила Із темного граніту. А внизу Доріжка, що у сутінках біліє. І хто б на мене знизу подививсь, Злякався би: такий я непорушний, У капелюсі, між нічних могил, Стою, схрестивши руки у задумі. Та нікому поглянути. Ідуть Закохані, а їм немає діла До озера, що світиться внизу, Як і до мене, десь там угорі. Потрібні їм лише людські зітхання, Мені ж – зітхання сосен і води. А озеру – красуні – їй потрібно, Щоб я, ніким не видимий, співав Високий гімн про сосни, води, зорі І поривання вільної душі. Пройшли всі пари. Сутінки синіші, Туман біліший. І дівоча постать Нечітко вирізняється внизу. Задумливо пройшла вона доріжку І в самоті присіла край могили На східці, не помітивши мене. Я бачу тільки профіль. Хай не знає, Що здогадався я, які думки Їй серце ростривожили... Світліють Далекі вікна дач: там самовари, І синій дим сигар, і плоский сміх... Вона прийшла однісінька сюди... Напевне, прожене з очей сьогодні Затягнутого в кітель офіцера З його рухливим задом і ногами, Загорнутими в трубочки штанів! Вона душею лине за тумани, За озеро, за сосни, за горби І дивиться далеко, так далеко, Куди і я безсилий зазирнуть... О, ніжна! О, довершена! – І швидко Їй подумки підшукую ім’я: Марія? Аделіна? Може, Векла? Так, Векла!.. – Задивилась у туман... Ох, прожене! Не може не прогнати!.. А офіцер вже близько: білий кітель, І вуса понад ним, і гудзик-ніс, І голова, приплюснута кашкетом... Він підійшов... він взяв її за руку!.. Він зазирає в очі, наче кіт!.. Я навіть шию витягнув з-за склепу... І раптом... в щічку чмокає її, Бере під руку і веде на дачу! Я регочу! Біжу услід. Жбурляю В них шишками, піском і між могил Стрибаю і вищу, для них незримий... Кричу: «Гей, Текля! Текля!» – І вони Налякані, сконфужені, не знають Звідкіль той регіт, шишки і пісок... Він полохливо поспішає геть, Виписуючи задом вихиляси, А дівчина, притиснувшись щокою До кітелю, бігом біжить за ним... Гей, надобраніч! Сходжу на обрив І відбиваюсь в озері... Зустрілись Нарешті ми: «Привіт!» – йому кричу... І голосом красуні теж «Привіт!» Ліси відповідають прибережні. Кричу: «Бувай!» – вони кричать: «Бувай!» Лиш озеро мовчить, мов заніміло. Та чітко відбиваються в воді Зі мною разом спільники мої: І біла ніч, і бог, і твердь, і сосни... І ось триокий змій крізь білу ніч Несе мене додому. Вітер свище Мені в обличчя і летить вагон... В моїй кімнаті вже біліє ранок. На всьому він: на книгах і столах, На ліжку незім’ятому, на кріслі І на листі трагічної актриси: «Я стомлена уся. Я вся розбита. Ніщо мене не радує. Пишіть... Пробачте і спаліть цього листа...» І стомлені слова... І довгий почерк, Томливий, як її томливий шлейф... І букви, що палають від томління, Мов у волоссі чорному рубін.
|