Із циклу «Вільні думки»По місту все частіше я блукаю. І все частіше бачу смерть – сміюся Розважливо до себе. Ну, так що ж? Так хочу я. Мені властиво знати, Що в певний час прийде вона й до мене. Я по шосе проходив біля скачок. День золотий дрімав на купах шутру, А за глухим парканом – іподром Під сонцем зеленів. Стеблини злаків, Купави, ще з весни набубнявілі, Дрімали в променях пестливих. Далі – Трибуна придавила плоским дахом Юрбу роззяв і модниць. Прапорці маленькі Пістрявіли навкруг. А на паркані Сиділи й видивлялися прохожі. Я йшов і слухав перегони коней По грунті збитому. Тривожний тупіт Копит. І раптом – зичний крик: – Упав! Упав! – кричали на паркані, І, ставши на пеньок, побачив я Одразу все: в пістрявій одежині Летіли там жокеї – до стовпа. Від них одставши, коник басував Без верхівця, в розметаних стременах. За листям кучерявеньких берізок, Од мене близько так, – лежав жокей, Весь в жовтому, на врунах весняних, Упавши навзнак, повернув обличчя В глибокі і пестливі небеса. Так ніби вік лежав, розвівши руки, У небо дивлячись. Прекрасно так лежав. До нього бігли люди вже. Здалека, Поблискуючи спицями повільними, ландо Котилось м’яко. Ось вони підбігли І підняли його... І вже повисла Безславна жовта немічна нога В обтягнутій рейтузі. Завалилась За плечі їм кудись там голова... Ландо вже тут. І до його подушок Так обережно й ніжненько приклали Писклячу жовтизну жокея. На підніжку Хтось вискочив незграбно і завмер, Підтримуючи голову і ногу, І повернув назад бундючний кучер. І так же звільна спиці обертались, Поблискували козли, осі, крила... Так вольно і прекрасно так померти. Скакав усе життя з одним бажанням, Щоб першим доскакати. Й на скаку Спіткнувся кінь засапаний. Сідла Не втримати вже мускулами ніг, І вутлі розметалися стремена, І, поштовхом одкинутий, злетів... Потилицею вдаривсь об свою Привітливу, весняну, рідну землю, І в мозку всі думки пройшли за мить – Єдині найпотрібніші. Пройшли – І вмерли. І померли також очі. І дивиться так мрійно вгору труп. Так вольно і прекрасно. По набережній якось я проходив. Робітники в тачках возили з барок Вугілля, дрова, цеглу. І ріка Від піни білої іще синіла. З-за обшивок розстібнутих дивились Тіла засмаглі в зблискуванні поту, І Русі вольної зіниці світлі З лиць почорнілих сяяли суворо. І тут же діти голими ногами Місили купи жовтого піску, Тягали – хто цеглинку, хто поліно, Хто дощечку. Ховалися. А там Поблискували їхні п’яти чорні, І матері – з обвислими грудьми Під платтям чорним – ждали їх, сварились, Давали ляпасів і відбирали Цеглинку, дрова, дощечку. Й тягли Кудись, під ношею зігнувшись гірко. І знов гурма дитяча поверталась, І починали дітки знову красти: Той – цеголку, а той – полінце... І раптом – сплеск води і сильний крик: – Упав! Упав! – знов закричали з барки. І, випустивши тачку, робітник Рукою вказував кудись у воду, І бігла вже юрба кошуль пістрявих Туди, де на траві, в камінні з бруку, Поблискувала пляшка-половинчик. Один тягнув багор. А поміж паль, Забитих біля берега у воду, Погойдувалася людина легко В сорочці та в розірваних штанах. Один схопив його. Допомогли, І довжелезне розпростерте тіло, З якого ручаєм лилась вода, На берег витягнули і поклали. Видзвонюючи шаблею об камінь, Городовий навіщось до грудей Приклав щоку і пильно слухав – Напевно, серце. Сходився народ, І кожен, хто підходив, задавав Одні і ті ж дурні питання: звідки впав, Та скільки під водою він пролежав, Та скільки випив? Поступово Всі почали розходитись, І я, відходячи повільно, слухав, Як щирий, хоч підпилий робітник Авторитетно іншим говорив, Що згублює щодня людей вино. Ще поблукаю. Ще – допоки сонце, Допоки ще спекота, й голова Тупа, й думки прив’ялі... Серце! Веди мене та з усмішкою смерть Спостерігай. Ти втомишся само, Життя мого веселого тобі Не стерпіти. Не переносять люди Ненависті й любові отакої, Як я в собі ношу. Я завжди прагну, Дивитися я в очі людські прагну, І пить вино, й голубити жінок, Жагою наповняти ночі літні, Як спека не дає ступити й крок, Співати й вітер слухати на світі!
|