Із циклу «Вільні думки»Усе частіше я блукаю містом, Частіше бачу смерть – і посміхаюсь Усмішкою розсудливою. Що ж? Так хочу я. Бо знаю наперед, Що і мене вона не обмине. Проходив я вздовж скачок по шосе. День золотий дрімав на купах щебню, А за глухим парканом – іподром Під сонцем зеленів. Там стебла злаків, І поміж них кульбаб пухнастих кульки, Дрімали у ласкавому промінні. Трибуна придавила плоским дахом Роззяв і модниць натовп. Прапорці Далеко майоріли. На паркані Сиділи перехожі і дивились. Я йшов і слухав коней бистрий гін, Яких не бачив я, і бистрий тупіт Копит. А потім божевільний крик: «Упав! Упав!» – кричали на паркані, І я, миттєво скочивши на пень, Побачив зразу все: летіли верхи Жокеї у строкатому вбранні. Від них відставши трохи, кінь скакав Без вершника, здіймаючи стремена. А за рядком березок кучерявих, Від мене поблизу – лежав жокей, Весь в жовтому поміж зелених злаків, Що навзнак впав і в глибину небес Звернув своє замріяне обличчя. Розкинув руки, ногу підігнув, Немов би так він цілий вік лежав. Вже здалеку до нього бігли люди. Поблискуючи спицями, ландо Котилось м’яко. Люди підіспіли І підняли його... І ось повисла У тіла бездиханного нога В обтягнутій рейтузі. Завалилась Комусь із них на плечі голова... Під’їхало ландо. І на сидіння Так ніжно і турботливо поклали Курчачу безпорадну жовтизну. Хтось виліз на підніжку і завмер, Підтримуючи голову і ногу, І кучер повернув ландо назад. І знов повільно спиці обертались, Поблискували козла, осі, крила... Так хороше і вільно він помер. Усе життя скакав і вперто вірив, Що буде першим. Та спіткнувся кінь На повному скаку, на повороті. Жокей не зміг утриматись в сідлі, Вуздечку відпустив, згубив стремена І полетів, відкинутий убік... Потилицею вдарився об рідну, Привітну, весняну, квітучу землю, І тої миті в мозку промайнули Усі думки, єдино необхідні, І вмерли, залишившися навіки У погляді замріяних очей. Так хороше і вільно. По набережній якось я блукав. Робітники возили з барж у тачках Вугілля, дрова, цеглу. І ріка Була іще синішою від піни І білих сорочок, що прикривали Засмаглі і напружені тіла. А світлі очі вільної Росії Блищали з засмальцьованих обличч. І тут же діти голими ногами Місили купи жовтого піску, Таскали – то цеглину, то поліно, А то й колоду цілу. І ховались, Щоб накивати п’ятами туди, Де матері – з відвислими грудьми Під одягом брудним – уже чекали І, надававши дітям стусанів, Тягнули дрова, цеглу і колоди, Під вантажем зігнувшись, десь у даль. І повернувшись натовпом веселим, Продовжували красти дітлахи: Один – цеглину, другий – дровиняку... Та враз почувся сплеск води і крик: «Упав! Упав!» – кричали люди з баржі. І відпустивши тачку, робітник Рукою показав кудись у воду. І мчали вже строкаті сорочки Туди, де у траві, поміж каміння, На березі ріки лежала пляшка. Хтось прихопив багор. А поміж паль, Забитих біля берега у воду, Погойдувався легко чоловік В подертих штанях і сорочці білій. Один схопив, а другий допоміг, І бідного утопленика тіло, З якого струменіла ще вода, На берег затягнули і поклали. Прийшов городовий, присів над ним, І шабля загриміла об каміння; А він, приклавши вухо до грудей, Прислухувався довго. Та даремно. Збирались люди. Кожен задавав Дурні і непотрібні вже питання: Коли упав, та скільки довелось Пробути у воді, та скільки випив? Потроху розійшлись, і я пішов Своїм шляхом і слухав, як один Статечний, напідпитку, робітник Авторитетно іншим говорив, Що губить кожен день людей горілка. Піду іще блукати. Доки сонце І сильна спека, доки голова Порожня і тупа... Послухай, серце! Зробись моїм провідником. І смерть Спостерігай з усмішкою. Не зможеш, Не стерпиш ти веселого життя, Яке веду я. Бо таку ненависть, Таке кохання стерпіти не можна, Які в собі постійно я ношу. Я хочу зазирати людям в очі, І пить вино, і цілувать жінок У запалі шаленого бажання, І гук пісень підносить до зірок, І слухать в світі вітру повівання!
|