Із циклу «Вільні думки»

Усе частіше я блукаю містом,
Частіше бачу смерть – і посміхаюсь
Усмішкою розсудливою. Що ж?
Так хочу я. Бо знаю наперед,
Що і мене вона не обмине.

Проходив я вздовж скачок по шосе.
День золотий дрімав на купах щебню,
А за глухим парканом – іподром
Під сонцем зеленів. Там стебла злаків,
І поміж них кульбаб пухнастих кульки,
Дрімали у ласкавому промінні.
Трибуна придавила плоским дахом
Роззяв і модниць натовп. Прапорці
Далеко майоріли. На паркані
Сиділи перехожі і дивились.

Я йшов і слухав коней бистрий гін,
Яких не бачив я, і бистрий тупіт
Копит. А потім божевільний крик:
«Упав! Упав!» – кричали на паркані,
І я, миттєво скочивши на пень,
Побачив зразу все: летіли верхи
Жокеї у строкатому вбранні.
Від них відставши трохи, кінь скакав
Без вершника, здіймаючи стремена.
А за рядком березок кучерявих,
Від мене поблизу – лежав жокей,
Весь в жовтому поміж зелених злаків,
Що навзнак впав і в глибину небес
Звернув своє замріяне обличчя.
Розкинув руки, ногу підігнув,
Немов би так він цілий вік лежав.
Вже здалеку до нього бігли люди.
Поблискуючи спицями, ландо
Котилось м’яко. Люди підіспіли
І підняли його...
І ось повисла
У тіла бездиханного нога
В обтягнутій рейтузі. Завалилась
Комусь із них на плечі голова...

Під’їхало ландо. І на сидіння
Так ніжно і турботливо поклали
Курчачу безпорадну жовтизну.
Хтось виліз на підніжку і завмер,
Підтримуючи голову і ногу,
І кучер повернув ландо назад.
І знов повільно спиці обертались,
Поблискували козла, осі, крила...

Так хороше і вільно він помер.
Усе життя скакав і вперто вірив,
Що буде першим. Та спіткнувся кінь
На повному скаку, на повороті.
Жокей не зміг утриматись в сідлі,
Вуздечку відпустив, згубив стремена
І полетів, відкинутий убік...
Потилицею вдарився об рідну,
Привітну, весняну, квітучу землю,
І тої миті в мозку промайнули
Усі думки, єдино необхідні,
І вмерли, залишившися навіки
У погляді замріяних очей.
Так хороше і вільно.

По набережній якось я блукав.
Робітники возили з барж у тачках
Вугілля, дрова, цеглу. І ріка
Була іще синішою від піни
І білих сорочок, що прикривали
Засмаглі і напружені тіла.
А світлі очі вільної Росії
Блищали з засмальцьованих обличч.
І тут же діти голими ногами
Місили купи жовтого піску,
Таскали – то цеглину, то поліно,
А то й колоду цілу. І ховались,
Щоб накивати п’ятами туди,
Де матері – з відвислими грудьми
Під одягом брудним – уже чекали
І, надававши дітям стусанів,
Тягнули дрова, цеглу і колоди,
Під вантажем зігнувшись, десь у даль.
І повернувшись натовпом веселим,
Продовжували красти дітлахи:
Один – цеглину, другий – дровиняку...

Та враз почувся сплеск води і крик:
«Упав! Упав!» – кричали люди з баржі.
І відпустивши тачку, робітник
Рукою показав кудись у воду.
І мчали вже строкаті сорочки
Туди, де у траві, поміж каміння,
На березі ріки лежала пляшка.

Хтось прихопив багор. А поміж паль,
Забитих біля берега у воду,
Погойдувався легко чоловік
В подертих штанях і сорочці білій.
Один схопив, а другий допоміг,
І бідного утопленика тіло,
З якого струменіла ще вода,
На берег затягнули і поклали.
Прийшов городовий, присів над ним,
І шабля загриміла об каміння;
А він, приклавши вухо до грудей,
Прислухувався довго. Та даремно.
Збирались люди. Кожен задавав
Дурні і непотрібні вже питання:
Коли упав, та скільки довелось
Пробути у воді, та скільки випив?
Потроху розійшлись, і я пішов
Своїм шляхом і слухав, як один
Статечний, напідпитку, робітник
Авторитетно іншим говорив,
Що губить кожен день людей горілка.

Піду іще блукати. Доки сонце
І сильна спека, доки голова
Порожня і тупа...
Послухай, серце!
Зробись моїм провідником. І смерть
Спостерігай з усмішкою. Не зможеш,
Не стерпиш ти веселого життя,
Яке веду я. Бо таку ненависть,
Таке кохання стерпіти не можна,
Які в собі постійно я ношу.

Я хочу зазирати людям в очі,
І пить вино, і цілувать жінок
У запалі шаленого бажання,
І гук пісень підносить до зірок,
І слухать в світі вітру повівання!
Олександр Грязнов?