Ой ти весно, без межі й без краю – Що без межі й без краю літа! О, життя! Впізнаю і приймаю! І вітанням тобі – дзвін щита! Я приймаю тебе, невезіння І везіння, тобі мій привіт! У сльозах, серед чар павутиння, У смішному – відсутній той стид! Я приймаю безсонні розмови, Ранок в темних завісах вікна, Щоб очей моїх погляд червоних Дратувала, п’янила весна! Я приймаю покинуті села! Міст колодязі інших земних! Неба даль, що від світла весела Піт зусиль понадміру тяжких! Тебе стріну я біля порога – З буйним вітром в зміїних косах, З тим ім’ям нерозгаданим бога На холодних і стислих губах... Перед зустріччю ми охололи, Я ніколи не кину щита... Плечі ти не відкриєш ніколи... Та над нами – хміль мрії літа! І дивлюсь, і вимірюю холод, У прокльонах кохання живе: За загибель, за муки – я знаю – Все одно: я приймаю тебе!
|