|
Весно, весно без міри, без краю, Життєдайна, розкішна, свята! Впізнаю тебе серцем, сприймаю І вітаю бряжчанням щита! Як належне, сприймаю невдачу, І вклоняюсь, удаче, тобі! В зачарованій області плачу, Як і в сміху, – не місце ганьбі! Суперечки сприймаю безсонні, Ранок в темних завісах вікна, Щоб, пробившись крізь рами віконні, Все навколо сп’янила весна. Все сприймаю: природи цвітіння І прогнилі колодязі міст, Підневільної праці томління І людської свідомості зріст! Зустрічаю тебе край порога – На семи ошалілих вітрах, З нерозгаданим іменем Бога На німих і холодних вустах. Та, чекаючи зустріч ворожу, Щит дзвінкий не опустить рука... Не відкриюсь тобі, не стривожу: Ти для мене – лиш мрія п’янка! Ворожнечу твою виміряю, І кляну, і картаю себе: Хай загибель чи муки – та знаю – Все одно: я сприймаю тебе!
|