XXIIIКнязь АндрійЩо слава? Дріб’язок один, Багряне тління листопаду! Вона – як здобич і принада Людей, що досягли вершин! Падуть владики величаві У позолоту домовин, І вже північне сяйво слави Не зігріва. холодний тлін, І не дає душі спокою: Віки залізною п’ятою Зітруть у злоті письмена; І плуг приоре праху тління, І недбайливі покоління Забудуть славних імена! Скажи: хіба не мали сили Вожді незборених слов’ян, Коли вони ворожий стан, Кордони римлянів громили? Скажи, не так? Адже були Великі теж колись народи І з перемогами ішли, І, як гірські весняні води, Одразу щезли серед мли. Де їх ім’я? Яка їх доля, Де слав жадоба бойова? Лиш вітер буйний розвіва Могили їхні серед поля! І не про них в пісеннім колі Ведуть бояни віщий спів. І гинуть в безвісті віків Діла, прадавні їхні вчинки! XXIVНехай літопису сторінки Чи пісня вічна, як буття, – Про нас лишать одну іскринку На попелищі забуття... Чи ж буде нам у нагороду Вона в переказах народу За правду нашого життя? Хто зна? Можливо, літописець У глушині монастирів Тепер про подвиги князів, Сам не байдужий очевидець. Вигадує для поколінь, Народних друзів – сам знеславить, Зате злочинців всіх прославить, Чи накликає чорну тінь, Щоб говорили інші браття Свою хвалу, а чи прокляття. Чи ж нам потрібна слава ця, Подруга хибного шукання, Раба фатального бажання! Не їй – а громадському благу Я присвятив свою відвагу, І пролітай за віком вік, Як за хвилиною хвилина! Хай смерть мого життя потік Назавжди в мороці поглине! Але якщо в годину тьми Я недарма зумів прожити, І хай хоч деякі уми Навчив прекрасне полюбити, Коли душею – для синів Закони правди освітив, Коли благі мої стремління, Чи бездоганний подвиг мій Постануть в пам’яті людській Як приклад вірного служіння... XXVНе згинув я в бездонній млі. Та, молодіючи з віками. Розкинусь благом на землі Палкими, світлими думками! Струмком пролившися з гори, Незнаний – може, в неспокої, Я досягну-таки нової Тії щасливої пори, Коли у далині часів, Пізнаючи закон природи, Зберуть у щасті всі народи Далекий щедрий наш посів! Коли зійдуть в красі новій Любов братерська й супокій, З’єднає райдуга завіту Усіх людей в один народ, І віра всі частини світу Зіллє в русло живлющих вод, Як в море благості й привіту! В надії цій, Роман, пізнай Мою найбільшу серцю втіху І нагороду й славу тиху, Моє безсмертя й щастя рай! XXVIЗамовк. Чоло його засяло, І зір до неба пломенів, Неначе він крізь покривало Лице майбутнього узрів. І вчувши ту натхненну мову, Замріяний про дні чудові, Данину правді він приніс Гарячих і відрадних сліз.
|