|
Пав туман на море синєє В листопаді перший раз, І горять в сліпучім інеї, Гір верхів’я, як алмаз. Важко стогне море хвилями, З вітром плаче голосним, І тріпочуть чайки крилами Понад берегом сумним. Тільки блиска за туманами, Як сузір’я цих країв, Над просторами багряними Зграя пізніх лебедів. Тільки з жадністю неситою Там, де шлях їх проляга, Над твердинею відкритою Беркут їх підстеріга. Все пустелю тут нагадує, Туга, пустка в цій імлі, Але страдника скрізь радує Одцвітання, сон землі. Сяйво в серці безгомінному Доля смутком залила, Як і в подиху осінньому Всю красу з її чола. В південь тінями химерними Спокій зір мій обгорта, Гасить смуток, вкритий тернами, – Згадка рідних нив свята! Лийся ж піснею спокійною, Перелітна заметіль, Забуттям, журбою мрійною, Серця втомленого ціль! Поміж мною та улюбленим Болісне: прощай же ти! Не зустрітися з загубленим, Двічі серцю не цвісти. Хай же посмішка утішная Сповнить вид мій і думки: Це веселка, це насніжена На могильнії квітки!
|