|
Ридай, шуми, потік кипучий, Незмірний, грізний Шебутуй1, Виблискуй, падаючи з кручі, І буйні кучері хвилюй! Тумани, тучі дощовиті, Метелиці, гірські льоди, Розколисавши у граніті, Тебе напоюють завжди. Але, розбуджений, затвори Ти пересилив і льоди, І вже стрибаєш з гір на гори, Немовби лев той молодий. Подібно в осінь зорепаду. Мов шляху Млечного рої, На халцедонову громаду Ти хвилі кидаєш свої. Краса природи над тобою Горить, немов жар-птиці хвіст, Метнувши аркою ясною Іскристих перлів довгий міст. Орел з громової дороги Шугає в райдугову млу... І сарна, гордо знявши роги, В дзеркальну дивиться скалу. Прудкіший юності потоку, Ти мчишся в далі голубі, То сонцем сяєш яснооко, То меркнеш тінями в журбі. Вируй, грими у владній силі, Непокоримий Шебутуй! Мені нашіптуй звуки милі, Мене по-братньому цілуй! Коли вслухаюся до грому, До твого гніву в тишині – Я відчуваю завжди в ньому Недолю, суджену мені. Із рідних скель, погордим, ярим, Зірвавшися із висоти, Горячи пристрасті пожаром, В безодню кинувсь я, мов ти! Але чому падіння мого, Як і твого падіння дим, Дуга прощення неземного Не осія вогнем своїм! О доле зла! коли звеліла Мені без радості прожить, То хай хоч пам’ять запізніла Співця могилу осінить.
1 Водоспад Станового кряжа.
|