|
Ніколи й ніде я себе не щадила: у пристрасті, в пісні, у горі, у братстві. Пробач мене, милий. Чомусь же любила... Хай гірко мені. Але все це є – щастя. І те, що я пристрасно, гірко сумую, Страхаючись в ній – неминучій напасті, на тіні обурююсь, марно ревную. І страшно мені. І це все-таки – щастя. Хай сльози оці, у задусі натхнення, Докори приймаю, як бурі причастя – Страшніше байдужість мені, всепрощення – Любов не прощає. І все це є – щастя. Я знаю тепер, що вона убиває. Нема в ній жалю, і не ділиться влада. Допоки прекрасна, допоки жива і Тоді тільки й щастя, коли не розрада.
|