|
Існує пора особливого світла, Блідавого сонця, огрійного плеса. Пора називається бабине літо. Вона, як весна, – чарівлива, підлесна. Уже на лице павутиння сідає – Легеньке, летюче... Пора – тиха згуба. Як срібно спізніла пташина співає! Як пишно й відчайно яріють ці клумби! Гримкочуть у спогадах врунисті зливи. Зібрали врожай з безвідмовного поля. Від погляду я розквітаю спрокволу, Ще зрідка ревную – зненацька, надривно. Цю мудрість незгубну щедротного літа Приймаю із радістю – в серце з долоні. Любове, луною течи понад світом! А пущі безмовні, зірниці холонуть... Леліє просвітчастий флер зорепаду. І, певно, вже час розлучатись навіки... А я зрозуміла в цю днину відрадну, Як варто любити, прощати, жаліти.
|