|
Ось лайка плаває, мов жир, Сп’яніла, нарочита. Висять над нею смуги ширм, Гудуть під нею плити. Плюскоче торжище, човпе – Як борщ густий, багатий... На розі вулички – сліпець, Презирливий, пихатий, Побитий віспою, зі сну, Крізь діри видно тіло, А на колінах розгорнув Сліпу книжину сміло. Жінки збиваються у круг – Всі в негараздах, пітні. Слідкують за канканом рук По сторінках маркітних... За мокрий дріб’язок-п’ятак, За дзенькіт-голосок Дарує ворожби каймак Цяткований листок. Дід кожну жінку вдовольнить Своїм сліпим одвітом, Хоч мацав лиш тремку блакить Підвітряного світу. Все змили хвилі низові. В руках провидця – пляшка. Ось оковиту хлебче він – Щоб розчинилась тяжкість... Проміння гусне – серед мар, Тремтить червона піна... І вже немає інших барв, Не вихопити ліній... Відун для себе зажада – Навпомацки – пророцтва. І матюкається бідар, Гортає книжку – всоте... Пророкування зайві тут. Не скаже той папір: Лиш Смерть увійде в суєту, Очам поверне зір.
|