|
Плещуть скупченням косматим по сирих полях кострубаті темні хати, обсідають шлях. Пригнобила їх неволя, ніби – люті дні з-за бугра, з пустого поля мечуть головні. Дні за днями, ро́ки згодом, знов за роком рік. Недорід за недородом; та народ – ізвик. Нищать їх здавен хвороби, пошесть, мор та сказ... А вгорі – зірки-оздоби, проблищить алмаз, та зоря багровим краєм над горбом стоїть. Поле зле – страхітним граєм пирсне, і мовчить.
|