|
Забуті кумири. Зруйновані храми. Вся тужить Земля по новому Іуді. По-моєму, всі вихователі – хами, По-моєму, всі, хто засуджені – судді... Контрасти одвічні. Бетховен – глУхі, Стовпи, окопавшись, стоять близ дороги. По-моєму, всі добродійниці – шлюхи, Всі труси – герої, всі грішники – боги. Всього цього якось навчив мене стронцій, Від промінів атомних я заразивсь; Всі межі умовні: не плями на сонці, А сонце на плямах – в наш час і колись! Як в віршах Війона, у зраді – вся вірність, А Ротшильд бідніше жебрачих всіх мас. Я знаю, що сонце збудуване з тіні, Як тіні померлих очищують нас. І ніч – той же ранок, незримий, як звісно, І вірш мій сховався у вуличний гам, І все, що на світі є мудрого дійсно, Це тільки безумство, дароване нам. Безумство у погляді, в кроці, і в серці, Безумство у мріях, безумство в бутті... Очей, що звихнулись, блакитні озерця – Закоханим видно за три аж версти. І пісню співають звихнулі хмарки мені, І я спотикаюсь об зорі навмисно, А в небі – дерева і стигле каміння: Весь світ перекинут, весь світ неопізнан. І пахнуть святами наступними хащі, І каркає ворон, і чується голос: «Чим гірше, тим краще, чим гірше, тим краще!» Ти ворону око вже виклюєш ось-ось! Ганьбою лягли будь-які нагороди... В підпіллі сльози заховався мій сміх. Все так, як нікому не треба, виходить, Лілеєю чорною падає сніг.
|