1Промови Про соцбудови Знаменитії. Де? В Кремлі, В колишній царській палаті. Наш уряд в президії? Наші ми всі йому дуже раді! Ораторша очей Не опустить додолу, Дивиться прямо, Виглядить «зелено», Трактористка, Ударниця, Член комсомолу – Паша Ангеліна. Окрилена щастям І творчою працею, Не скаже нічого Вона випадково. Влаштовує зала Для неї овацію За кожне дотепне І впевнене слово. «Ми, комсомолки, Керуєм машинами, Кожне завдання Виконуєм в строки. Переможного прапору В змаганні з мужчинами – Ми не уступим, Тримаєм – Три роки! У їхній бригаді Іржею, Мов пліснею, Дві машини покрились, Дві – у них на буксирі. Ми свої привели З танцями, з піснею, Справні всі, на ходу Всі чотири!» Ця промова, Як заклик. Як пісня плакатна. Відступає назад Агротехніка Косна, – Каже Паша Ангеліна. Трактористка знатна, Комсомолка Орденоносна! 2І от «Історія сім’ї» – Матеріали не мої. А «Комсомолка»1 так писала. – Село. Хатина. В ній журба. Мій батько бідував. Судьба йому добра не провіщала. Весь вік орав чужі поля Або копав чуже вугілля. В лихій нужді – у куркуля – Не знав ні ласки, ні дозвілля. Отягнувся і купив він плуг: «Ставай хазяїном сам-друг». Тож і таку робив він спробу, Та не вдалось з усіх потуг Розбагатіти хліборобу. В нужді пливли похмурі дні, Сушили злидні та турботи. У куркуля на стороні Прийшлось шукати знов роботи. Хатина наша – просто хлів, Де блохи та клопи водились, Мій дід не знав чи не хотів Сказати, ким вона ліпилась. У ній щодня в вечірній час, Хто напівголий, хто в сорочці, Збивалось десятеро нас, Неначе оселедці в бочці. Всі спали вкупі. Тіснота. На двоє по одній ряднині. Яка ж стояла духота Опівночі в отій хатині! Хоч неписьменними були Наш батько й мати, та ніколи Нам не перечили, коли Ми поривалися до школи. Казала мати раз у раз: «Неграмотному гірко всюди, Якби не злидні, діти, з вас Були б, звичайно, вчені люди. Якби не злидні ці, якби – Пішли б ви в лікарі й попи. Хвороба... Кожний нездоровий Своєму лікарю готовий, Щоб не хворіти, не страждати, Останнє за життя віддати. А у попів доход хороший, Життя легке й веселе в них, По милості господиій-божій Деруть і з мертвих і живих». Правдиві материні речі. Нужда їй гнула спину й плечі. Такий був час. І не одна Тоді так думала вона. Бажала щастя-долі мати Для нас. Що ж долею назвати? Назвати долею невже Оте, як їсти вік чуже? Невже не ті пошану мали, Що навіть мертвих грабували? Та мрії матерів усіх Лишались мріями. На ділі Нам шлях в життя тернистий ліг. Скінчили школу ми, змужнілі, Вдвох з братом, і відчути зміг З нас кожен на своєму тілі Руки хазяйської батіг. Не можна бути всім багатим. – Не всім удача на віку, Не знати щастя бідняку, – До куркуля ми з батьком, з братом йшли на поденщину тяжку. «До найбагатшого іти нам, Щоб не подохнути під тином, Кому висіти на сучку, – Говорить батько, – той у гаї Сучка найкріпшого шукає!» Куркуль же Савін на селі Був, як всі інші куркулі: Навалює роботи вволю – Так, щоб аж піт тебе проймав, І він завжди на нашу долю Найтяжче діло вибирав. Та нам щоденно випадало За працю каторжну так мало, Та й звідки знати багачу, Лиш десятьом ротам відомо, Що хлібом тим черствим удома Не наїдались досхочу. Так ми жили... Радянській владі Минуло дев’ятнадцять літ. Ми нині сильні і багаті, Був інший час і інший світ, Як винесли такий ми гніт? Те, що було із бідним людом, Коли настав радянський час, Здається інколи для нас Чудним незрозумілим чудом. Дорога стелеться легка. Живуть інакше батько й мати. Ви подивились би, яка Тепер у них колгоспна хата! Вони уже ось дев’ять літ В колгоспі з радістю працюють, Корова є, свиня, приплід, Город хороший, саду цвіт. Отак живе увесь наш рід. Узимку босі не танцюють. Я пам’ятаю день, коли Із нами посварилась мати, За те, що з братом понесли Ікону в яму закопати. Сім літ минуло, і вона ж – В тридцятім році, пам’ятаю, – Як сталося, і сам не знаю, – Ввійшла в такий безбожний раж, Так все розкрилось перед нею, Що й піп побачив: йде біда, Зібрав манатки – і гайда До чорта вдвох із попадею. Микола, брат, був пастухом, А нині – справжній агроном. Іван учився терпеливо, Був політграмотним на диво. Всі люди до нових висот За ним, парторгом, крокували. В артілі плакав весь народ В той день, коли його не стало (Помер, бідняга, від сухот). Брат Костя у Морському флоті Служив. Молодший командир. А зараз, поки тиша й мир, – В колгоспі – в тракторній роботі. Я сам тримаю стільки літ Перед вітчизною одвіт: У комсомол вступив ізмалу І до партійного причалу Ішов, як у широкий світ, – У армії, в одній частині, Працюю партсекретарем Біля кордону. Тут загине Усякий, хто поткнеться нині, – На порох ворога зітрем! Скажу про сестер. Харитина Вік неписьменною була. Тепер уже – не та картина – Вона ударниця села, Читає книгу навіть в полі. Олена – працівник у школі, Гордяться нею неспроста. А Надя учиться, І та І ця – обидві в комсомолі. Сестра четверта – тільки глянь, Про чудеса в її бригаді Багато є оповідань. О, як були усі ми раді, Що удостоїлась вона (Це знає рідна сторона) Високих нагород багато. Брат Костянтин кричав ура, Коли прославилась сестра. Не стримавши пориву в тайні, Сестру зове на чесний «бій»: Я позмагаюся – постій! – З тобою, сестро, на комбайні!» Хто знав таке життя, хто чув! Гордяться всі сестрою нашою, Її – назвати я забув – Зовуть Ангеліною Пашою.
1 «Комсомольская правда», 2.IV.1936. Василь Ангелін. «Історія нашої сім’ї».
|