|
Де об’явивсь їжак, змії вже там не місце. «Ну й чорт щетинистий! Та й проклятущий біс це! Але стривай, стривай: ще відплачу і я!» Із їжаком, мовляв, розправиться змія. Та сили власної на це вона не мала І от заповзялась торочити звірку – Тхорку: «О любий друже мій, я на зиму придбала Дивись якого їжака! Я вже закуску цю смакую! Оскільки дружба вірна в нас така, Охоче я тобі ці ласощі дарую! Скуштуєш, тхорику, їжачого м’ясця, Не схочеш іншого довіку!» Спокусу має тхір велику Узнать, який їжак. Запала думка ця. «З якого ж взять його кінця?» «Та з будь-якого! – Змія до нього. – Та з будь-якого їж, коханий мій дружок! Бери його із боку на зубок, В живіт вгризайся без упину, Та не прогав!» Але їжак згорнувсь в клубок, А тхір, нервово вгнувши спину, В предикій люті хижака Стрибком метнувсь на їжака І напоровся... на щетину. Змія шипить: «Дави! Дави його! Дави!.. Чому задкуєш: ти? Здурів? Дави уволю!» В очах тхора темніє вже від болю, В крові півголови. «Дави сама! – їй тхір із усмішкою злою, – І їж сама... як ти така. А щодо мене – страва з їжака Мені здалась не дуже їстівною!» Мораль: давно б у нас вп’ялися хижаки, Якби від тих, що нам погрожують війною, Не боронили нас щетиною стального Радянські звірені штики.
|