В Крилова-діда є рядки У байці, де два мужики Кажуть, належне віддаючи забавам, Що буде війна небавом: «Війна з Китаєм: Наш батенька велів взять дань з китайців чаєм!» – В зв’язку ж із цим випадком Хомі: «Ви знаєте Хому? Забриють лоб йому». Діло Хомки, певно, безнадійне: І на біса ті на світі війни! Поженуть Хомку невідомо куди, Як було воно завжди. Помирали Хомки І Хомчині потомки До недавніх днів, Аж поки всяк не врозумів: Царя-батеньку спровадили до біса на службу, А з китайцями вступили в дружбу. Та от що досадно: У друзів щось неладно! Грабителі за горло їх беруть За «батеньку-царя» ще спритніші, мабуть, Борсаються друзі в боротьбі з багатими Американськими та англійськими дипломатами. В співчутті до них крекче не один руський Хома: – Ось вони, бур-р-жуї, врази їх чума! Не дають китайцям покою. Та їх би отак, рукою, На наш взірець – Та й справі кінець! – Підбадьорив би китайців Хомка, Та китайська мова – головоломка. Але є у Хомки два слова пречистих, Бадьорих, міцних, вогнистих, Революційних, що кличем гримлять многотонним Над китайським народом п’ятсотміліонним, І розуміє весь Китай ці слова: – Ленін!.. Москва! – Каже один буржуй до другого й зітхає: – Недобрим вітром тягне із Шанхая! – Не перейшов би той вітер в ураган! – От вам і Тихий океан. Англо-американські буржуї з жалю аж до сліз, бач, схильні Та такі вже богомільні. Стали робить здавна, щоб був зиск, На китайців тиск, Натискали з моря і з суші, «Спасали їх душі», Обертали, ретельні над міру, «В християнську віру». Посилали попів. Попи відкривали інколи, Де вирікали євангельськії глаголи, На першім пароплаві прибували святі отці, На другім пароплаві – купці, А на третім – солдати, а в них – карабіни, Як не є – «варварські країни». Та що більше «варварських» китайців просвіщали, То китайці старцями ставали І, перейняті духом такої незлоби, Втрачали у нужді риси людської подоби. Попи їх травили опієм релігійним, А купці – опієм наркозним, злодійним. Одні травили «душу», а другі – тіло. Загальне «культурне» діло! В подвійну Китай павутину обмотували, А потім із нього жили вимотували. І тихий був стогін раба-великана На березі Тихого океана. Нема сумнішої картини. Ми самі ледве уникали такої павутини, Бо англо-американські благодійники Хотіли і на нас надіть ошийники І до китайців припрягти. Та довго річ про це вести. Ми виявилися кобилкою З брикливою занадто жилкою: Ті, що її нуздать вхопилися, Багатьох зубів не долічилися й відскочили – батіг їх тільки трісь! – Та про це поговорим колись. А нині милуймось картиною такою: За китайською стіною Богатир – народ п’ятисотміліонний, Досі тихостогний, Огрітий ворожим бичем, Гнівно повів плечем. І голосом зичним, Для вуха ворожого таким незвичним, Прогримів у люті катам на смерть: – А геть! Почати – сил не мало. Та перше слово прозвучало. Стислась мускулиста рука: Угадувать терміни – справа важка, Та недовго ждать – можна сказать зарані: Буде буря в Тихім океані.
|