|
1917 – 7.XI – 1922 р. Трум-ту-ту-тум! Трум-ту-ту-ту м! Рушили, рушили, рушили грізними, Лавами пружними, наче залізними: Грізно ходою громохкою труд Рушив у путь – Ідуть, Ідуть На останній ворожий редут! Вулицею головною – збентежений, Зблідлий, тремтячий, немов ошелешений, Жахом смертельним знедосвіду вжалений, Бігає клубний ділок накрохмалений, Пройда-лихвар і пройдисвіт-купець, Мануфактурник і модний кравець, Туз-хутровик, ювелір патентований, Бігає, рветься тривожно-схвильований Криком і гомоном, чутним за стінами, Біля приміщень з бучними вітринами, Між облігацій і сейфів контори, – Руський і німець, француз і єврей Мацають шкворні, сигнали, підпори: – Гей, наладновуйте ковані штори! – Агей! – Агей! – Агей! – Агей! – Ось їх замирять вогнем батарей, Щоб бунтувать заріклися навіки! З гуркотом падають темні повіки Вікон зеркальних, дубових дверей. – Агей! – Агей! – Що ж ви там гаєтесь, наче каліки? В серці ховаєте зраду і лють! Спільно з мерзотою дух свій гартуєте! – Чуєте? – Чуєте? – Чуєте? – Чуєте? Ось вони... Бачите? Близько вже чуть!.. – Ідуть! – Ідуть! В силі дозрілій, могутніми лавами, З спільною волею й серцем одним, З болем єдиним, з вогнями кривавими Стягів багряних у небі над ним, З сірих притулків, З темних завулків, Збитих, розмитих, розкопаних, пилявих, Гнівно здіймаючи тисячі жилавих, Чорних, шорстких, нагорьованих рук, Тисячоліттями скутий, стриножений, Владно прорвавши лихий, заворожений, Каторжний круг, З прірв, що до фабрик задимлених туляться, Вийшов Новітній Господар на вулицю, Вийшов – і все одмінилось навкруг: Вулицю вже, Головну, непоправною Млосною трясцею трусить і б’є, – Волею мас робітниче-державною Владна загроза над нею встає: – Все це – моє! Вулиця, місто, палаци, канали, Банки, пасажі, вітрини, квартали, Злото, тканини, до їжі – що є, – – Все це – моє! Бібліотеки, театри, музеї, Сквери, бульвари, сади та алеї, Мармур і бронза, що втіху дає, – – Все це – моє! В сказ Головна обізвалася вулиця. Наступ спинивсь. Загороджено шлях. Спідлена зграя стервятників щулиться, Кігті кривавить в робочих серцях. Вмить наїжачившись мертвоязикими Списами, шаблями з кожних воріт, Вулиця сповнилась зойками дикими, Лайкою, тюканням, стогоном, криками, Форканням кінським і дробом копит. Порснули люті роз’юшені зграйки З нір поліцейських, з жандармських засад: – Риссю... в атаку! – Бери їх в нагайки! – Бий їх прикладом! – Жени їх назад! Шаблею, шаблею, котрії з стягами, Щоб не збиралися більше ватагами, Знали б, ха-ха, свій станок та верстак, Так їх! Так!! – В світі така неможлива оказія! – Темна голота!... – Татарщина!.. – Азія!.. – Хами! – Падлюки! – Худоба! – Сліпці! – З писком свинячим – пшеничного борошна! – Всипала їм жандармерія хороше! – Хвацько попорались також донці! – Бачили гасла? – Отрутою ділляно! – Чернь відійшла, але знов про права... – Правда, що безліч робочих постріляно? – Жертви... Без жертв боротьби не був а. Якщо не сприймуть, що ми їм нараяли, Хай начуваються знову біди! Знову зеркальні вітрини засяяли, Всюди криваві замито сліди. Вулиця в захваті тим, що врятована, Наче в запоні пливе світляній. Публіка чиста високошанована Човгає, жвакає знову на ній. Жвакає тупо, з байдужою звичністю, Мірячи час свого жвакання вічністю, Вірячи твердо, що з рабством своїм Стерпиться, звикнеться «хам ошелешений», – Що не поверне розбитий, збентежений, Як не вертається з незвіді грім! Знову... Знову... Хвиля знялася міцна... Рушить зогнилу основу... Падає важко стіна. – На!.. – На!.. – Раз, два, Міцно! – Раз, два, Разом! – Руш битв Лік! Грянув сімнадцятий рік. – Хто там? Хто там Скімлить сполохано: «Стій!» – Хто по глитайським оплотам Постріл дає холостий? – Хто там пропорскує плазом? В пекло буржуйських пролаз! – Раз, два, Разом! – Іще Раз! – Тут блюдолизам не вільно! Власть – робітничий клас! – Раз, два, Спільно! – Раз, два, – Раз!! – Хто нас збороти береться? Ми стоїмо, як стіна! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Під диктатурою гнеться Вулиця Головна!! ЕпілогКолії, злами – путі історичної... Вдарив – чи перший, чи другий? – дзвінок. Грізні часи боротьби титанічної – Ось наш звитяжний лавровий вінок. Друзі, не вірте влещанню брехливому: «Ви переможці! Чолом вам, авжеж!» Скигленню також не вірте лякливому: «Труднощам нашим не бачимо меж!» Хай нашу вулицю звуть ще відтинками Поруч з Проспектом панів – Світовим. Чи не тримається він лиш застінками Та перевабництвом, вже неживим?! На Головну на свою наступаючи, Чи не втрачали ми в наступі кров? Так, але заново силу збираючи, Ми наступали – знову і знов. Фронту Червоного повною мірою Лінія ще не тривка, не міцна. Та чи сповнятиме це нас зневірою? Чи не міцніє щоднини вона? Стійте ж на варті здобутого муками, Зріє часу всемогутній засів, Повняться далі бадьорими звуками, Громом живих бойових голосів! Друзі, вдивіться в заграви розковані, Вслухайтесь в дальній розбурханий шум: Наші резерви ідуть загартовані. Трум-ту-ту-тум! Трум-ту-ту-ту м! Рушили збройно, дедалі зближаються, Ланками в лаву залізну єднаються: Грізно ходою громохкою труд Рушив у путь – Ідуть, Ідуть На останній всесвітній редут!
|