|
Все це – господи, прости! – Пилом літ покрило!.. Хлопчик, щось років шости, Я попав під мило. Мама вдень мені шкребла Бруд з голівки й спинку, І до пана повела, Смерком на ялинку. По сніжку на чорний хід Ми пройшли обачно. В теплій кухні, як в обід, Пахне дуже смачно. Лає Текля від плити Вдачу панську ницю: «Бач дали – чи бачив ти! – Три аршини ситцю! В гості йти – хоч лізь в мішок; Тут би треба краму – Труні ж дано фартушок – Не прикриєш «страму»! Груня фиркнула в долонь, Фартушком труснула. «Ну, і дівчина ж: вогонь! – Тітонька зітхнула, – Все гульба не йде з ума – Нагуляє лихо! Ой, диви, іде «сама!» В кухні стало тихо. Пальцем мати провела В мене попід носом; В кухню панія ввійшла й каже в ніс, гундосо: «Здрастуй, Катю! Ти – з синком? Муж радий з получки?» Мама штовх, та шепітком: «Прикладись до ручки!» Ззаду шум. Біжать невлад: «В кухні – мужичатко!» Глянь-бо, скільки паненят! Хлопчики, дівчатка... «А позвем його за стіл!» – «Що ти, що ти, Піпко!» Я за материн поділ Ухопився кріпко. Запросивсь додому враз – Як юрбу цю зочив. «Дьом, мовчи! Напався сказ, Чи – якийсь наврочив». Хтось приніс мені скоріш Пряника та цяцьку: «Пряник це, як хочеш – їж». – «На й – хлопушку хвацьку». – «От – дикун: ростиш його, Він же – в час по слову... Діти, в залу, марш, бігом»... В кухні – тихо знову... Текля каже: «Гидь яка! Теж дали... гостинця!.. Зирять всі на малюка: Наче із звіринця!» Груня шепче: «Дьом! пождем: Напечем-наварим, Завтра з Теклею прийдем: От уже – задарим!» Ніч. Додому йдем хутчій. Вдома – дух горілки: Два батьки – чужий та мій – П’ють в кутку – навхилки. Заважає спать мара – Цих сусідів свинство... Незабутняя пора! Золоте дитинство!..
|