Більшовицький Жовтень

1


Ваня взвод в наряд повів.
Там загін більшовиків,
Кажуть, десь арештували.
Отже, Вані наказали
Одвести його в тюрму.
Хто ж в загоні тім йому
Перший трапився на очі?
Ніби грім посеред ночі
Ваню раптом дріж пройняв:
«Клим!.. Голубчик! Упізнав?..» –
«Упізнав». – «Тепер я згодний! –
Ваню кида в піт холодний. –
Все, що карка вороння
Нам про “Правду” – то брехня?!»
Клим Ванюшу оком змірив:
«Ну, а ти? Невже повірив?»
Ваня мліє від стида,
«Нізащо!» – Відповііда.
Клим простяг Витопі і руку:
«Прочитай, лишень, цю штуку!» –
«Климе, слово даємо:
Правду ми захистимо!!»

Розрив-трава

(Більшовицька казка, що її розповів Клим Вані)

Батрак Лука не спав ночей,
Заполонили хлопця думи:
У місті багачі знущаються з людей,
На селах правлять товстосуми.
Просвітку ж біднякам ніде й ледь-ледь нема,
Працюй дарма.
Якийся біс трудом її і ситий і гладкий,
А бідноті ніде й ні в чім немає ходу.
Так що ж це за закон такий?
І хто такі порядки позаводив?
Хоч піп Іпат частенько в свята умовляв
Народ з амвона
Словами божого закону:
Не зазіхайте на чуже добро, мовляв.
Не повставайте брат на брата!
В загробному житті жде багачів розплата...
Сльоза в очах, і хрест в руках,
От-от із жалю голосок ввірветься,
Медово проповідь брехлива ллється.
Якби ж в отця пориться в сундуках, –
Мабуть, не все по божому закону там ведеться!
Ось батрака візьми – хоча б мене, скажім:
І руки ж ніби єсть, і голову я маю,
А от в житті я кожен день, між тим,
Мов нареченої, я смерті виглядаю.
Сказать би вдачу маю гультяя?
Ні, день і ніч робив би я,
І всяку б стерпів я роботу.
Коли б же будуватись виявив охоту, –
Замок то є, нема ключа!
І ліс і камінь, все – у ланах багача!
На власній ниві я не пожалів би поту,
Та де там нива та.
В дитячі ще літа,
Найкращі всі угіддя
Я бачив де? В руках дворянського поріддя!
Або, скажім, чому не стать мені ткачем?
Так ні ж, коноплі й льон, і все, що є під небом,
Усе привласнено проклятим багачем.
А де ж моє? За що ж мені узятись треба?
Та чи лише мені?
Хіба сам я до глитаїв піду з поклоном?
Під їхнім гнітом в рідній стороні
Весь люд убогий болю повен.
І все це божим стверджено законом?
Пропав від дум отих і спокій в батрака,
І мінно в голову йому одна запала.
В ніч під Івана під Купала,
Одягтись по-святковому, подався в ліс Лука.
І порішив він так – живий не буду, –
Для щастя спільного не шкода голови!
Цієї ж ночі роздобуду
Завітний цвіт розрив-трави!
Через рови й пеньки, у літню ніч духмяну
Добився в ліс, і в глушині
Батрак натрапив на поляну.
Облюбувавши місце при старій сосні,
Три круги він обвів і з вірою живою
Хустину розіслав перед розрив-травою.
Холодним потом у Луки пойнявся лоб,
То в жар його всього кидало, то в озноб.
Молився він, тремтів із нетерпіння,
Чекаючи чудесного цвітіння.
Він твердо вірив, що від бід
Є дивна сила в таємничім ї чарівнім цвіті!
О, якби роздобуть йому той цвіт, –
Перевернув би все на світі!
До рук прибравши клади ті,
Роздав би їх він бідноті, –
Усім, що вік живуть роботою тяжкою,
Хто множить з примх чужих число калік,
І хто до щастя весь свій вік
Ледь-ледь бреде тропою обхідною.
І крикнув би Лука: «Голото, це ж ганьба!
В твоїх руках твоя судьба.
Ти не потерпиш більше панської сваволі.
Не зігнеш більше в каторжнім ярмі горба:
Під небом все – твоє; вода, і ліс, і поле!
Позбувшися одвічної, проклятої нужди,
Віднині, чорний люде, будеш ти завжди,
Один з одним, в трудах і в радощах, у спільній долі –
Жить на своїй, на вільній волі!»
Перед розрив-травою впав Лука блідий,
Забилось серце полохливо,
Від духоти йому крутилась голова.
Тут – рівно опівночі – скоїлося диво:
У мить одну розрив-трава
Перед Лукою онімілим
Вся розцвіла цвітінням білим,
І тихо, тихо на хустину пелюстки
Посипались, немов зірки.
Три рази він перехрестився,
І в вузлик зав’язавши заповітний цвіт,
Назад Лука наш заспішився.
Луку вкида в холодний піт.
І враз, мов з-під землі, нечисті вийшли сили, –
Ліс грізно зашумів, і звірі скрізь завили,
І вороння закаркало погрозливо і зло,
У темноті заповзали і засичали гади:
«Кинь вузлик!.. Кинь!.. Залиш все як було!..
Заллються кров’ю наші клади!»
Щосили вузлика затиснувши в руці,
Спішив Лука, і чулося Луці,
Як відьми та чорти гасали всюди:
«Кинь вузлика!.. Бо горе тяжке буде!..
Народ повстане на народ... Проллється кров!..
Повстануть діти на батьків, брати на браття!»
Шепочучи молитви і прокляття,
Лука із вузликом вперед ішов.
«Куди, куди ти?» – Й крику вже не вгамувати.
Випереджати стали батрака солдати:
«Прощай! За клади всіх женуть нас помирать!» –
Назустріч їм – вже інша рать.
Зійшлись. Вогонь блиснув. В тіла застряли піки.
Покрила поле все кривава пелена.
І чув Лука прокляття, стогони і крики:
«Ти – смерті нашої вина!»
І враз навколо тихо, тихо стало.
Лука поглянув: сонечко, либонь, заграло
Понад селом його, ясне!
Він ще не встиг отямитись від страху,
Коли це хтось позаду як зіпне,
Та по руці як уперіщить батогом з розмаху!
В очах стемніло у Луки,
І не помітив він, як із його руки,
Що з болю оніміла,
Хустина впала біла.
Батрак, отямившись, на ворога іде!
Аж, гульк! А перед ним – ні ворога, ні цвіту:
Кругом все той же темний ліс гуде,
І ніч кругом, і довго ще до світу!

Товариші! В лиху годину цю, коли
На нас ордою лиховісники пішли,
Не силою змогти готові нас, а клеветою,
Невже схитнемось ми, відступимо назад?
О, ворог був би дуже рад
Побачить нас під власною п’ятою.
Нехай плямують нас запроданців слова,
Нехай на нас насіли вороги всі разом, –
Що ж! Ми покажем їм, що наша міць жива,
Що й досі ще в руках у нас розрив-трава:
Вождями нашими поставлені дороговкази;
Що, на зразок того Луки,
Ми духом не впадем, надій не поховаєм,
Що під ударом не ррзнімемо руки,
Що гасла наші міцно ми в руках тримаєм!
Ні, не сказала ще останніх слів судьба.
Хай все розв’яже боротьба!

2


Травка в’яне, лист жовтіє,
Холодком осіннім віє.
Час – на зяб уже орать,
А про землю не чувать.

На майдані сход за сходом:
«Чи не досить над народом
Верховодити панам?» –
«Може, десь податись нам?»
Почали голосувати,
Щоб одразу з’ясувати,
Хто стоїть за мужика, –
Вибрать в Пітер ходака.
«Тит найкраще хай катає,
Цей за тиждень все узнає.
Розберись там, що народу
Йде на користь, що на шкоду!
Обійди там бога ради
Комітети всі та Ради,
Тільки ж чуєш, Тите, всі,
Все взнай, що там на Русі.
Розпитай чи йняти віри,
Що есери лицеміри,
І що нам їх, так сказать,
Треба геть від себе гнать?»

3


Цілий місяць ждали Тита.
«Глянь, яка там волокита! –
Міркували так і сяк: –
Справ, що має наш земляк,
Так спроста, не розбереш ти!»
Як вернувся ж Тит, нарешті,
Стався справжній переляк!
Ледве не оглух земляк.
Що робили з чоловіком
Нетерплячі мужики!..
Штурхали попід боки,
Всі кругом кричали криком.
«Не тягни ж, ти, ради бога!» –
«Вже закралася тривога!» –
«Ледь не місяць пропадав!» –
«Де ти був і що видав?»

4


«Подуріли тут, чи що ви?! –
Тит всміхнувся загадково. –
Дайте вузел розв’язать,
Дещо маю показать.
Ось газети, книженята:
Не на ваші грошенята,
Надавав мені газет
Більшовицький комітет!
Про есерів? Що за штука?
Це не люди, а грязюка!
Це базіки із базік,
Балакують майже рік,
Г співає ця підлота
З глитаями, як по нотах,
Та старається дарма, –
Толку все одно нема!

5


Слухав їхні я дебати,
Плюнув і подався з хати!
Страшно ленінців кленуть.
Що занадто в Ради пруть.
Більшовицькі комісари
Фронт розвалюють без кари,
Дисципліни там катма,
Хоч що хочеш, все дарма!
Так, мовляв, і з мужиками:
Стали всі більшовиками.
Вранці холодно панам
Від газетних телеграм.
В мужика терпець урвався,
Землю роздавати взявся,
І залазить, як у свій
У маєток, це ж розбій!
Граблять панськії пожитки,
Розтягають все до нитки.
Палять, нищать все до тла, –
Ось вона темнота зла.
Все на нас, як лава пада, –
Наш рятунок – сильна влада.
Загнуздать без зайвих слів,
Всіх радянських бунтарів.
Бо не ждати нам пощади, –
Знахабніли ж зовсім Ради.
Як по шапці їм не дать,
То добра, мовляв, не ждать!

6


«Дать! Бо вже життя немає! –
Сумно Пров Кузьмич зітхає: –
Каламутить погань світ!» –
«Годі. Щезни! – каже Тит. –
Там тебе ще бракувало.
Бачу, значить, толку мало
Від отих есерів нам,
Все підспівують панам,
З кодлом вражим полигались,
На «порядку» помішались,
А порядок їх такий:
З бідняка вірьовки вий.
Щоб голота не «мутила»,
Згідно вказівок ходила,
Згідно вказівок жила,
Щоб і ойкнуть не могла.
Плюнув я на ті дурниці,
Годі слухать небилиці!
Шапку в руки – і гайда!
В Смольний, значить, да, да, да!

7


Смольний – це така будова.
Прерозкішна, пречудова,
На шовках, на серебрі.
Тут при батюшці-царі
Вчили всякі там науки,
Та шляхетні різні штуки,
Цілі зграї панських дів,
Доньок визначних тузів –
Пишний виводок дворянський.
Нині ж – Рада тут селянська
Й робітнича. Ну, так от,
Глянув я, й роззявив рот.
А тепер усе тут нове,
Комашник, ну чесне слово!
Скільки шуму, біготні!
Не дали і стать мені.
«Хто, та звідки?» Слово к слову
І втягнули вже в розмову.
Там такі я чув слова,
Що аж подих забива!
Як обнюхав я весь Смольний,
Ось, подумав, дух де вольний!
Ось де волю нам кують,
Б’ють – і маху не дають.
Ось, подумав, звідки всюди
Чуда ждать повинні люди, –
Чуда, бунту – все одно:
Бунтувати час давно!

8


Ну, пора і повертатись.
Став із Смольним я прощатись.
Поклонився низько їм:
«Ви опора нам усім,
Дай вам бог усякі блага.
Зловорожа нам ватага
З вами, братці, не страшна.
Темне ще село, та зна,
Мужичок душею чує
Хто від бід його рятує,
Хто голоту підійма,
Хто спасає від ярма.
Ми із вами, друзі, станем,
Поквитаємося з паном,
Призначайте тільки час,
А вже ми піддержим вас.
Тільки дайте нам наснагу!»
Тут дали мені бумагу.
З нею, значить, я піду,
І в Москві аж дім знайду.
Там бумагу прочитають,
Всього мене понавчають,
Що потрібно – все дадуть,
Потім вирядять у путь.

9


Я з путі не збивсь ні разу.
Дім в Москві знайшов одразу.
Гарно стрінутий був я,
Всі, немов, – рідня моя,
Не лише моя, а й ваша.
Знаєте хто був там? Маша!
– Наймичка попа? – Вона,
Дівка дуже не дурна.
Не зустрів би – не повірив,
Що к чому в умі приміряв,
Вдумався в її слова, –
Бачу – справжня голова!
Все розпитує, все чує,
Щось у книжечку нотує,
А як стане говорить, –
То з годину. Треба вміть!
Скільки їв неї там народу! –
Майже з кожного заводу.
Справ партійних – міліон,
То ж Москва, який район!
Пай свій членський вносять в касу,
Всі розмови там про «масу»,
Про робочії «низи»,
І «передчуття грози».
Все хотів збагнуть – даремно!
Слухать же було приємно.
От тобі і Маша, брат,
Хоч сади її в сенат!

10


Просто диву я давався,
Слухав дівку, милувався.
Потім пояснить просив,
«Бо, кажу, не розкусив,
Хоч, признатись, тямлю дещо,
Що ти лаєшся, мов теща,
Все кленеш меншовиків?
Ти скажи хоч кілька слів,
Що де за така холера?
Чи не схожа на есера?»
«Як тобі сказати, Тит?
У есерів апетит –
Ну, звірячий. їх повадки –
Це співати про «порядки».
Йшли ми різно з ними скрізь,
Видно зразу їх наскрізь, –
В них усе, бач, шито-крито,
Тільки б вовку було сито,
А покірлива вівця
Щоб корилась без кінця.
Треба тільки їх запевнить,
Що деруть їх недаремно,
Що стрижуть і ріжуть їх
Для потреби, не на сміх:
З’їв одну, спотворив сотню,
Нагрішив – і в підворотню!
Вбий її чи пощади,
Під закон лиш підведи!» –
«Так, закон. Бо дуже зручно
Брать не оптом, а поштучно.
Теж, сказать, не шлапаки.
Ну, а як меншовики?»

11


«Меншовик – це інше діло.
Він орудує уміло.
Цей шахрайський має хист,
Попри все ж – соціаліст!
Хоч він Маркса так тлумачить,
Так його розколошматить,
Так йому підріже ріст,
Що лишиться тільки хвіст;
Вся душа зника одразу
І лише кістяк вилазить
По всьому, на білий світ.
Через сто, чи й більше літ
Нам всерйоз, мовляв, не жартом
Говорить про волю варто,
Що здавалась досі сном.
Маркс – великий економ,
Довести зумів статечно,
Що спішити небезпечно,
Це стосується і нас,
Бо на все, мовляв, свій час!
Багачі хай багатіють,
А робітники потіють,
Чахне й мре хай простий люд,
Капітал, бач, любить труд,
І хвороби, й злидні, й муки,
І дешеві, сильні руки.
А розгул нелюдських прав
Сам припиниться, мовляв.
Ще година та настане,
Що трудящий люд повстане.
В друзки трони рознесе,
Забере без бою все,
Скаже: На, ось плід готовий,
Ось тобі дарунок новий!
Зошкрібай останній струп!
Лад старий – холодний труп:
Жив і вмер у повнім чині,
По природній по причині!
Вибув свій законний строк.
А який звідціль урок?»

12


«Годі, Машо, жартувати! –
Став тепер я їй казати: –
Ждать, щоб капітал оцей,
Як пельмені жер людей,
Аж до самої могили?
Щоб його чорти вдавили!
ІДо ж виходить? Знов чекай
На попівський, той же рай?
Пісня та ж, виходить, знову:
На пришестя ждать Христове!
Буде з нас. Доволі ждать!
Можна й так ще міркувать, –
Горювали ми й не мало,
Що коли з цим капіталом
Ще крутіше повернуть:
В бік його ножем шпорнуть!
Як то буде, Машо, красно;
Якщо здохне він завчасно!
Увірветься бас панам,
Легше дихать буде нам!»
Довго Маша реготала,
За живіт себе хапала:
 
 
«Вірно кажеш, Тит!» І сміх
Розбирав уже усіх.
Хтось руками замахав,
«Стеньку Разіна» почав.

13


Книг дали мені три пуди.
Маша... «Ах, вона ж паскуда! –
Гаркнув Пров, як у трубу. –
Хай от я її згребу!
Ух, спопасти б її тута!»
Пров Кузьмич очима плута,
Позирає зло на всіх,
Потім під загальний сміх,
Обкладає всіх заборно
І надвір біжить проворно:
«Хай погибне ваша путь!
Новий лад вам ще дадуть!»
Пров забіг в попову хату
І сказав отцю Іпату:
«Ну, готуйсь лишень, отець,
Скоро буде нам капець.
Потемніє світ нам білий...»
Піп дививсь, як очумілий:
«В чому справа, що стряслось?» –
«Бунтарі під боком ось!
Тит приїхав із столиці,
Думаєте небилиці
Мужикам розповіда?
Сущу правду, от біда!
Там таке говорить, прямо
Хоч живцем залазь у яму.
Ох, спіткає лихо нас...
Ось він, той, бабусин квас!
Здувся, піниться вже, бродить,
Горе, батюшко, надходить,
А біда слідком іде,
Не врятуєшся ніде!
Слухай, отче, по порядку».
Піп уставивсь на «лампадку».
(Не з оливою, з винцем),
Слухав з болісним лицем.
То журивсь, то дивувався,
За «лампадку» піп торкався.
Пров Кузьмич не відставав:
Доливав і випивав.
Горювали вдвох без слів.
Впав тут батюшка у гнів,
Став піп кіскою трясти:
«Ясно, треба донести!»

14. ПОХОРОН


Буржуї справляють пир,
Ну ж і пир.
– Всіх повіісить, хто за мир!
Хто за мир?
І зчинивсь веселий крик,
Ну ж і крик:
Згинув, згинув більшовик!
Більшовик?
– Царство боже. Хай же спить!
Хай він спить?
– Пальцем мертвий шевелить!
Шевелить!
– Грізно дивиться з-під вій!
Із-під вій!
Буде знову буревій?
Буревій!

Панські сльози

(Бувальщина)

Ям у славнім городі було у Пітері,
Як на славній вулиці було Суворівській,
Чи супроти дому того, гей, та Смольного,
Як стояла там персона препорядная,
Препорядная персона та огрядная.
Як прегірко та персона убивалася,
Убивалася та мовила такі слова:
«Ах, і скільки мною випито-поїдено,
На пухових на перинах та полежано!
Ох, ти панське, ще й привільне ти, життя моє,
Назавжди, моє життя, ти вже минулося.
Всі мої маєтки, гей, та володіння всі
Родові, нажиті всі та ще й дружинині
По руках мужицьких підуть по мозолистих,
Неумитою біднотою поділяться.
Ой, гірке ти, горе моє, горенько,
З чого зле ти, горе, приключилося,
Лиходієм ти яким на мене наслано?
Гей, ви білії палати там, у Смольному,
Будь навік ти, Смольний, тричі проклятий!
Щоб у землю без останку провалився ти!
Що пригрів ти баламуту невгамовного,
Верховоду з роду чорнокостного та буйного,
Батраків усіх лукавого спокусника,
Всього панського життя мойого згубника,
Верховоду тої Ради окаянної,
Ради Робітничої та ще солдатської!
Як піду та помолюсь я всім святителям:
Мілюкову-Сладкопєвцю Дарданельському,
Церетелі та Авксентьєву – угодничкам,
Перед образом святим, перед Каледінським,
При Корніловській іконі чудотворницькій
Запалю по дві свічі, свічі пудовії:
«Ви отці мої святителі-угоднички,
Змилуйтесь над долею ви панською,
Одверніть од нас ви біди превеликії:
Подолала нас голота безталанная!» –
Помолюся – буде чудо – голос дійде мій:
«По-старому піде все, по-стародавньому:
Ні, не бачити землі селянам панської,
Як не бачити голоті волі-воленьки,
І не буть ніколи царствові батрацькому!»

15


Ми про новий уряд з вами
Обмінялися словами,
Не назвавши, боже крий,
Хто розумний, хто дурний.
Не хотілося, між нами,
Вірш марать їх іменами
Та, щоб всіі нитки зв’язать,
Доведеться розказать
Про міністра головного,
І про те, що вийшло з нього.
Щоб його портрет подать –
Добрих слів нема де взять,
Ну, а лайка теж ні к чому.
Певно всім же вам відомо,
Що міністр Корейським звавсь,
Але звідки він узявсь?
Із есерів бузувірів.
Ждали чуда легковіри:
Адвокат сякий-такий,
Та, мовляв, не дуже злий.
Бувши в Думі депутатом,
Об’явився демократом:
– З нами підуть мужики!..
Вийшло ж зовсім навпаки.
Не туди руля направив,
Із голотою лукавив,
Жив з багатими в ладу
І дудив у їх дуду.
Перед ними він звивався,
Їх словами упивався.
А на нього ті за це
Ставили тайком сільце.
Телеграма – трах! – із Ставки:
«Забери лиш ноги з лавки,
Виб’ю звідси в три шия,
Буду в дуду дуть сам я!»
Адвокат почав кричати:
«Друзі ви мої, солдати,
Поможіте! Караул!»
І зчинивсь в казармах гул:
«Помогти – воно не трудно,
Тільки правиш ти паскудно.
Сам не справишся – гляди:
Теж від нас добра не жди!»

16


Дурника учили мало.
Офіцерство не дрімало.
Генерал Корнілов гав
Не ловив. Війська стягав.
«Гей, хлоп’ята, гей, солдати,
Заряджайте ж ви гармати
І почніть із них палить
Так, щоб уряд повалить.
Що вони весь час робили,
Що бунтарства не розбили?
Без царя вже ви свій час
Одгуляли. Годі з вас!»
І солдати тут сказали:
«Ось який ти, генерале!
Ні, Корнілов, щоб ти знав,
Не на дурнів ти напав.
Ось, будь ласочка, в кутузку,
А вірьовка на закуску!»

17


Що ж подіяв адвокат?
Наплювавши на солдат,
Після їхньої підмоги
У панів став знов пороги
Оббивати доброхіть.
«Ви ж повинні зрозуміть,
Що для вас я друг ваш вірний,
Ваш слуга нелицемірний,
І що вас я у біду
Нізащо не заведу.
Ну, а чернь ми так ще взуєм...
Уряд свій організуєм,
Членів так ми підберем,
Щоб не пахло бунтарем.
Словом, буде – говорильня.
І буфетик і курильня.
Хай кричать собі отам,
Мало в тому горя нам.
Вийдем раз-другий на люди,
Місяць якось перебудем,
А тоді поглядимо
Чи гаразд ми сидимо!?»

Та посидівши там трохи,
Повтікали, мов ті блохи.
«Не! повезло й тут панам!»
У державі стався злам.
Люд робочий та солдати,
Оточивши ті палати,
Владу втвердили свою!
Трудовий народ в бою.
Як ішли війська ті мимо,
Ваню бачив я і Клима.
Може, й не зустріну більш.

Прощання


Тут я свій і скінчу вірш.
Чи продовження ще буде,
Не скажу вам. Б’ються люди!
Не до віршів тут. Спішу.
Жив лишуся – допишу,
А загину – не забудьте!
На могилі хоч побудьте.
Там, приклавши три перста,
Прихиліться до хреста,
Хай це буде вдень, чи зрана,
Помоліться за Дем’яна.
Жив, грішив, потроху пив,
Всі ж гріхи він смертю змив.
Сергій Воскрекасенко?