IЯ перше говорив: «прощай!» І сподівавсь на зустріч нову, Снували мрії... Небокрай З химерних марев ткав будови. Я йшов. Там друг мене манив, Там в гості кликала родина, Я щастя повен келих пив В ті дорогі, ясні години. Тепер всьому навік «прощай»! Чи варто жить без насолоди? Чи ж я людина ще? Гай, гай! Мені лиш муки в нагороду! Чи я – відбиток божества? Створив мене володар світу? Хвала творцю. Невже їх два? Я син його? Нема одвіту. Джмелям спочинок у дуплі, Черв’як в пилу на волі гнеться – І їм не тісно на землі: їм – сонце, їм – повітря ллється, їм – все! Мені ж хіба у сні Жива природа посміхнеться... Дивитись на стіну мені – Чиєсь за нею серце б’ється. IIГен там туман густий, пітьма, І буря хмарами жбурляє; Лише вода, землі нема, Життя, як факел той, згасає. Ген у повітрі там висить Страшний скелет – то камінь голий, І дико все шумить, тріщить Навколо нетрів ліс сосновий. Там сіра мла На все лягла – І час повільно так ступає... Там боротьби стихія зла... Пустеля-сирота ридає... І там уму В тюрмі тюрму Збагнулось влаштувать віднині! І що йому В тумані – тьму, Подвоїть в тісноті – тіснину! Гармати в ряд, Там їх снаряд; При кожнім вході – вартовії. Що там шумить? Що там кипить? Холодні хвилі то морськії. Куди піти? Кому ввійти Сюди, без відома сторожі? До рідних ти Хотів пройти, Куди ніхто ввійти не може? І все це, друзі, там, для вас – На думку рідко вам приходить... Так. Все це, друзі тут, для нас: Тут зір погаслий лиш знаходить Тісний простір – раз-два ступнуть І двері ті, що стережуть, Й соломи жмуття, що згниває... На стінах вогких там і тут Сліди страждань, що серце крають. Живий в гробу Кляну судьбу – Я народився на поталу. Гнів – боротьбу Й життя рабу З презирства нащо дарувала? IIIЧи місяць є? Скажіть, хто зна. Чи є пташки тепер на волі? Чи дихають зефіри в полі? Чи, як колись, цвіте весна? Невже ще люди є веселі? Невже їх страх не обійма? До друга друг іде в оселю, І таємниць між них нема? Не вірю. Все інакшим стало: Земля аж стогне ночі й дні, І сонце промені сховало... Та, мабуть, тьма – лише мені! IVВесни струмок Землі шматок Відмив, поніс його щосили. Де мох, полин – нема квіток, Там буде і моя могила. І ні одній Сльозі ясній На прах не впасти в домовину. Чиясь рука Чужа, важка, Закриє очі в ту годину. Не урна скаже, де лежить, Хто жити прагнув до безтями, Не гордий пам’ятник стоїть, Не горб квітчастий – вогка яма, Туди не прийде, хто любив; Шукати рідний, Друг не буде До мене в бур’янах слідів; Могильник навіть їх забуде. Тут ім’я – в домовини тьму... І хто про нього добре скаже? Та з задоволенням саму Брехню до нього кат прив’яже, Померли почуття й діла, Забули все хороше люди, І не насмілиться хвала Сказать про мене правду всюди. Лиш тільки раз Дозволиш в нас Сказать про тюрем голосіння... Підвести чоло вище – враз Як розклекочеться гоніння... Зозуля стогне, змій шипить. Гойдаються на вітах сови, Зловісно нетопир шумить – От пісня, далебі чудова! Пісок несеться, мул трясеться, З багнюки – випари страшні. Іржавий мох в болоті тчеться – Привітні квіти ці – мені! Байдужий фіни прийде бува, – Не довгій буть його зупинці Від страху вимовить слова: «Притулок тут лише злочинцю – Мерщій втечем, вже скоро ніч. Бунтує і в гробу, здається...» З кілком в руках, із страхом в серці, Перехрестившись, піде пріч. О люди, знаєте ви, милі, Хто вас любив, хто зневажав, Й чому один стоїть, як брила, А інший біля нього впав? Надійде час – і правди світ Засяє – не сховатись винним... Ні, не даремно заповіт Дано і нам і поколінням, Що бог – любов; і вам любить Шлях до добра отой високий... І той, хто вас учив так жить, Сам був покараний жорстоко... Та чим те серце буде тут, Що з юних літ любити вміло, Пиху зненавиділо сміло Й своєкористя лживий суд? Чим стане око прозорливе, Що покрив любої землі Так обіймало гордівливо, Рух світу міряло у млі? Чим стане череп голови – Оселя дум, надій людини?.. Землі то суміш і трави. Все час-винищувач поглине! (Чи швидко вже? А день по дню...) Дихнути б глибоко востаннє! Тлін чистий доброго вогню – Він обіця кінець стражданню! Та, друзі, в той жаданий час, Як шлях скінчиться мій у сумі, Можливо, похоронні думи Озвуться в серці і у вас – А чи зв’язку між душ в природі Нема? В нас – різні почуття? Для чого я? Вам – насолоди! Було життя – нема життя... Невже любить Себе щомить Могли ви, а в мені шукали Лиш слів, щоб радощі збудить? Невже без смутку попрощались? Чи голос знов До вас дійшов, Чи кров моя не закликає, Чи дружби жар в «прощай» схолов – На стогін сміх відповідає? Хай так. Забутий я і гнаний, Та пронесу – в душі ж бо вщерть – Запас любові полум’яний В нове життя, що йде крізь смерть! Смакуйте, сильні, сльози й кров, Готуйте муки люті, нові: Тюрма не вб’є святу любов, Надії воскресінь чудові! Безсмертя! У тобі однім Нещасному відрада горда: Спочинок – в забутті німім, І в упованні – нагорода. Тут пройде все, мов сон. Ми ждем На голос заклику востаннє – Терпляче мук тягар несем, Життя ледь жевріє – і тане...
|