|
Поети живуть. І повинні лишатися жити. Хай вірить життя на чернетці, у істин пером Поети в миру нам ім’я залишають велике, Затим, що у всіх у думках – у них по́голосом. Все важче тепер буть іконою в рамках окладу Там, де паспортам ми завдячуєм, – всі по кутах. Дай Бог перейти їм сім кіл неспокійного ладу Чистих аркушів, де до пори ще усе по устах. Поет омиває слова, їх піднісши в прикмети, Підводячи сповнені відра уважних очей. Сердешне життя! Так до смерті кохає поета! І як на сімох відміряє. І ріже. І – ще раз, і ще! Привільно співати й на повні їм дихать – на ладан... Святая вода на безживнім пустім кисілі. Не плачте, коли тих сім кіл неспокійного ладу Підуть по-над ним, навіжено-хвацьким, по воді. Хай не до товариства ці янголи-чорнороби Прорветься в рядок те, що довго рубать і рубать сокира́м. Поети в миру за словами крапкують закровлено Їм Біг на поріг, знати, час і їм сорому йнять. Поети ідуть до кінця. І не смійте кричать: – не вигадуй! Бо ж Бог... Він направду розіб’є свої дзеркала́. І знову сім кіл неспокійного звучного ладу У рот зазирають, різниця – в калібрі ствола. В сльозах метучись, сміючись у шалу́ під сурдинку, Споконвічний свій допит вони укотре зведуть до кільця В повсякденні важкі, та, одначе, легкі на поминках. От тоді й зрозумієм, що ці квіти їм так до лиця. Не прагніть кінця. Не очікуйте інших розкла́дів. А що траплялося шляхом? Метри, жінки, шеляги́... Байдуже, коли сім тих кіл неспокійного ладу Дозволять піти, накінець, не торкнувшись землі. Ну ось, ти поет...Ледь жевріє душа в чорнім тілі. Узявши обітницю вибору зняти печать. Ми можем забуть тих, спів котрих – такий, як уміли, А тих, що мовчали, давайте-но не пробачать. Не шкода розпнути, щоб знов повернуть до Пилата. Поета не візьмеш на ляк від в’язниці й суми́. Коротке життя – сім тих кіл неспокійного ладу – Поети пройдуть. А навосьме – нас ли́шать самих...
|