|
Відходить світлий май. Мій небосхил темніє. П’ять літ перелетить, – мине тридцятий рік. Замовкнуть солов’ї і холодом повіє, Весняних днів моїх погасне світ навік. На чергу стануть дні даремного блукання, Дні туги і журби, сумнівів, боротьби; Коли заниє грудь під каменем страждання, Пізнаю й я тягар недолі і журби. Що дасть мені життя? Яка там жде відрада? Кохання може дасть? і щастя дасть? – О, ні! Обітниці його: брехня, омана, зрада... Одну тернисту путь покаже лиш мені. На тім шляху не раз я може падать стану, Я втрачу всіх друзів, так любих, дорогих... А що страшніше ще, – бо може перестану Я вірить в честь свою і в правду слів своїх. Нехай! А я вперед прямую без вагання! В жагучий день і в ніч, і в холод, і в грозу. Я хочу полегшить хоч би одно страждання, Я хочу осушить хоч би одну сльозу.
|