|
Над безоднею моря нагнулася скеля з гори, А під нею щодня б’ються хвилі нестримні юрбою, Гріє спека каміння її і цілують вітри, Але вічно німує вона, оповита журбою. Білосніжна хмаринка майне і розтане на ній, Прощебече над нею пташин пролітаюча зграя, Замигоче, засяє за морем зоря золотая, І зажевріє небо вгорі міріадами синіх огнів. Та не чує, не бачить вона і не гляне до неба, А як хвилі сильніше напруть, що аж море зітхне, Мов шепоче вона, ледве чутно: «Не треба... не треба... Придушіть хвилювання своє... Не будіть ви мене...»
|