|
Змія-Мідянице, найстарша між змій, Нащо ти людей усе жалиш, їм недуг приносиш тяжкий? Ти, з полум’ям мідним в очах своїх злих, Позбирай і своїх, і чужих, Злочинств не чини і образ, Щоб не гинули в муці страшній ми, З гріховного тіла жало своє вийми, Щоб огонь отрути затих. А ні – то я кару тобі призову, На тебе я хмару нашлю грозову, Тебе вона каменем частим завалить, Блискавицями спалить, Злякаєшся, Та від хмари ніде не сховаєшся, Ні під колодою, ні під межею, Ні в лузі, ні в полі, Ні в темному лісі, ні в горах, ні в норах, ані під землею, в неволі. Цур тобі, цур! Здійму я з тебе, Мідянице, дванадцять шкур, Всі пишноцвітні, Оку замітні, А деякі йому не видні, А тебе саму спалю, І розвію попіл по полю! Ворогу горе і смерть, слова свого не зломлю, Слово моє страшне, бійся його як Долю!
|