|
Пчоли рояться, Пчоли плодяться, Пчоли коряться. Що я стану на Схід, – Широчінь – небозвід. Є куток у саду в мене в затінку віт, Беру я пчолу і в вулик сажаю, Вольну пчолу в тісноту й темноту замикаю. Жалію її, золотую, І річ люб’язную Веду: Не я тебе в вулик саджаю в саду, – Білі це зорі та Місяць дворогий, Та Сонце, що сяє на галяві тихій розлогій, Сажають тебе, замикають тебе. Сиди ж і вироюй рої, Лети лиш на вгіддя мої З білих, червоних і синіх квіток пил збирати летіть у поля і гаї. А тобі, матко пчолина, всі дороги замкну, і ти Щоб нікуди не сміла іти, Я замками замкну, Кинь ти днину ясну, А шукай собі щастя у тьмі, уночі, Під зелені кущі, в Океан я закину ключі. А в зеленім кущі грізна Матка вже жде, Старша Матка сидить, Цього жде і гуде: – Непокірна нащо? Непокірну спалить! – В луки ж по квіти! Цвіт там розцвів У червон, і блакитен, і біл. Матка гуде. В неї жала і гнів Для непокірливих пчіл. Будьте ж ви, пчоли, слухняні. Хай буде, як повне гроно, висіти Рій ваш веселий, де світловольнії квіти Й луки медвяні. З вами зайшов я у спіл, Твердо я слово повів – Більш повторяти не стану. За непокору вкидатиму до Океану, Де в кущах старша Матка сидить; Великий у неї гнів, І сімдесят сім жал Для непокірних пчіл!
|