|
Із глибокої криниці, з-за високої гори, Де гнізда не мостить птиця, де не риє звір нори, – Протікає віковічна, повновода і дзвінка, Непокірна, бунтівлива, полум’яна Втай-ріка. Там на дні лиш білий цукор, оксамити, жемчуги, Із вирлатих ізмарагдів самоцвітні береги. А за кручами часами, де рівніші бережки, На похилостях блискочуть жовтожарові піски. І од Заходу до Сходу Втай-ріки йде довжина, І од Півночі до Півдня розлилася ширина; Глибини ніхто не знає – виміряли мудреці, – Тягарі спускали в воду – та потратили кінці. Нащо знать нам таємниці тих, що хочуть їх сховать Втай-Ріка не з мудрецями, хоче з серцем розмовлять; Прикотилась і вселилась в повнозвучнії серця Із глибокої криниці, без початку, без кінця...
|