|
В пустелі безмежного моря Я острів блакитний зустрів, Де арфа незрима, де з горя Рокоче і плаче прилив. Стоїть там занедбана вілла, А в ній, ніби з казкових снів, Ворожить бабуся Сивілла При світлі зрадливих огнів. Хто стане на сходи камінні І впаде ворожці до ніг, Побачить засмучені тіні Померлих знайомих своїх. І хто при уклоні помітить, Як журно палають огні, Той поглядом краще засвітить Й згадає минулії дні. Жадібним впиваючись зором В безтільнії зариси їх, Піддасться безгучним докорам, Чутнішим громів громових. Він зойкне і кинеться тужно Туди, де була колись путь... А тіні перейдуть байдужно, Обняти себе не дадуть.
|