|
І чому, скала, ти вся із ка́меню І на все – мовчання недовірчиве? Простяглась у чисте небо гранями І застигла у німому відчаї. Дошкуляє море безпорадністю, Ласкою шаленою й незрячою, Думи чи гнітя́ть тебе безрадісні, Чи блаженство почуттів утрачено? Горде тіло хвилями посічене Чи вітрами-злиднями ціловане? Ти стоїш, стражданнями уквітчана, Сильна та німа, байдужа й скована. Що тобі пусті слова та жа́лячі, Що тобі підлиз м’які хребти? Ти б кудись побігла геть світ-за́очі, Тільки б душу вільну зберегти.
|