|
Господи, слова відбігають від хисткої домівки людини, до чуттів наших тілесних нез’ясовано збайдужілі; блукаючи манівцями, мов пси здичавілі, виють: повернутися б їм до Тебе, послужити Тобі наостанок. Ти бачиш, стоїмо перед Тобою, останні серед піснетворців, і довкіл простелилася пустеля, померки нечисті ширяють; Отче, як в дитячому безсиллі, аж при самих витоках глагола, хай стануть слова наші важкими, по вінця безмовністю налиті. Молимося ми до Тебе, Слово, від початку притаманне Богу, що без мовлення виповідає Божого мовчання глибини: обезвладни силою Твоєю демона глухого та німого, дай нам нетьмяніючу ясність, спасенну членороздільність. Ми дійство прикликаємо Духа, що в змозі справдити творіння: хай наші слова відокремить від солодкої буденної тліні, відмежує від гомону й шуму нерозумної плоті та крові, – позаяк все полум’я осолить, і будь-яку жертву осолить. Господи з Ім’ям непорушним, дай кожне побачити слово на чорності нашої смерті, на золоті слави Твоєї, огранованим гранями світла, наче камінь твердий і прозорий, огородженим з кожного боку тишею сторожовою.
|