|
(Євангеліє від Івана 8:3-11) Жінка, яка підлягає смерті, заскочена за вчинком соромітним, я нині стою перед Тобою в зімкненому колі горлодерів; на останньому суді такому останнього вироку чекаю, і голова моя схилилась, мов плід, понад міру перестиглий. З-під повік приспущених ледь бачу, очі в землю, ледве розрізняю, як тихо на камені сидиш Ти і перстом по землі водиш; ув осерді бурі та незгоди мовчанням ти обмурувався; о, що ж грішниці Ти мовиш, Ти, хто владний судити й святого? Мої вуха вигуків не чують, чують крові моєї удари; мої очі дивляться прикуто на каміння під моїми ногами; раптом що це: стишилася буря, безгласно навколо та безлюдно – о, що ж із ними зробив Ти, із запеклими та запальними? Наважившись, підіймаю очі, і бачу: судді тікають, залишили поле бою фарисей, і книжник, і ревнитель, – і я, наодинці з Тобою, до мовчання Твого дослухаюсь, і серце тремтить не зі страху – з неохопної розумом надії.
|