|
Мені завжди хотілось вірить в Бога, Адж з вірою все легше одоліть: Хворобу, неміч, лихо, й після всього Віддати душу в передсмертну мить. В церквах, де блиск свічок і дим курінь, З пишних ікон у оздобі сусальній В ошаті німбу позирає ВІН На весь наш світ, спокійний і печальний. І той, хто серцем віру поглинав З ЙОГО веління у величних дзвонах, Урочисто і мудро поясняв, Що світ по Божих рухає законах. В Його руці, як стеблятка трави, - Всі наші долі, щастя та нещастя, І навіть волосина з голови Без Бож’їй волі не посміє впасти. А коли так, я хочу зрозумілість Знайти в виру подій та відчуттів: В стихіях, війнах, в дивах відкриттів, І в тому, як приходять лихо й милість. І спраглий до усього, що не зміг Я осягнути в світі марнотратства, В своїй душі не маю святокрадства, Лиш потяг взнать речей природний біг. ВІН сотворив наш світ. А потім – всіх: Адама, Єву – так веде Писання. А згодом, через їхнє ослухання Погнав їх з раю за тілесний гріх. Але ж коли Він зневажає гріх, Навіщо сам створив їх різнополими І потім поселив в Едемі голими? Ось це хто б зрозуміти допоміг! А яблуко в зеленій райській кущі? Хіба цей міф у межах розуміння? Адже ВІН, всеблагий та всюдисущий, Хіба не мав провидіти грядуще І запобігти те гріхопадіння? І знову я у запалі повторю, Що святотатства тут нема і тіні, Адже повірить у Господню волю Всім серцем мрію я о кожній днині. Я чую скрізь: «Не пнись в знавці, розумник! Не може розум всі збагнути речі». То що ж робити? Вірити бездумно? Чи вірить в те, що глузду суперечить? І коли правда, що усе навкруг Із Божого трапляється веління, То звідки в світі стільки горя й мук І стільки лиха в волі Провидіння? Коли нас всіх шмагав воєнний смерч, Там на уламках житл конали люди, І діти гинули... І як мені забути, Що ВІН дозволив весь той біль і смерть? «Не впаде й волосина...» Постривай, А як же тут? ? Хіба цього замало? Сама земля стогнала та волала, І корчився від муки небокрай. Це за гріхи суворе покарання? Ну що ж, хай так. Та тільки поясніть: Припустимо, дорослі всі погані, Хоч різні є, нехай не бездоганні, Та діти чим могли так завинить? Хто потурав катам усіх мастей? Хто підбивав те сатанинське сальдо, Коли палили заживо дітей В Аушвіці, у Треблінці, в Бухенвальді? І сто разів в подяці я припаду До ніг того премудрого святого, Хто допоможе в розумінні того, Як діє ця Божественная влада? Любов небес, а поруч – людські муки, І цноту топче глум п’ятой своєю. Як зрозуміти серцем цю науку? Як розв’язати протиріччя теє? Та хоч би й я. Які я мав провини? Що злого та безчесного звершив? Навчався, кепкував, складав вірші, Курив, бував, – ось всі гріхи хлопчини. Коли ж потому у трагічну мить Фашизм підняв свій меч на Батьківщину, Я встав, щоб свою землю захистить, І для бійця священна та причина. А коли так, і попри Божу волю Не впаде й волосина із чола, За що мені та воля принесла В той клятий рік мою злиденну долю? Звалитись в двадцять в чорнії страждання, А небеса безмовні та глухі. Скажіть бо, за які ж то злодіяння І за якії смертнії гріхи? Тож, коли волі всупереч Всевишній І волосина впасти не могла, Тоді одна лиш думка тут права, Одна із двох. Одна із двох, не більше: Він добрий та слабкий, нажаль, мій друже, І захистити нас не має змоги. Або жорстокий, черствий та байдужий І марно сподіватися на Нього. Я в Бога так увірувати мрію, І досі бережу надію ту, Але коли речей не розумію, Бездумно в серці віри не знайду. Та коли впадуть сумнівів кайдани, І віднайду я врешті мир і тишу, Я стану самий відданий вірянин, І віру ту вовіки не полишу.
|