|
Гурко́че тринадцятий день війни. І ніччю, і днем – переди́шці «вето»! Здіймаючись в небо, сліплять ракети, Нема ні секунди для тишини. Як б’ються ті хлопці – представить страшно! Кида́ючись в п’ятий, ... тридцятий бій За кожну хатину, стежинку, пашню, За кожний бугор, що до болі – свій... Нема вже ні фронту – і навіть тилу. Стволів, – що мов пе́чі, – не остудить! Окопи – могили... і знов могили... Всі змучились вщент, вже бракує сили, І все ж таки мужності не зломить! Про битви співали... – мов, мир на грані, Звучали слова і в самім Кремлі Про те, що як завтра війна нагряне, То вся наша міць – монолітом стане І грізно піде по чужій землі. А як обернулося все на ділі? Мовчок! Бо про це... – і ніхто й ніде. Та хлопців тоді – за живе! – заділи: Вони темну зграю безстрашно били, Тримаючись віри про світлий день. Бо віра дзвенить і в душі, і в тілі, Що сила підмоги ось-ось прийде́! І завтра, ну може, через неділю Всю зграю фашистську – вмить розмете! Гуркоче тринадцятий день війна. І гри́має й рветься – все дальше, дальше... І тим вона – більше за все! – страшна́, Що пре не в чужім краю́, – а в нашім. Без обліку смерть та число атак, А втома – пуда́ми! – скувала ноги... І мариться: зробиш іще хоч шаг – І замертво звалишся близь дороги. Комвзводу пілоткою витер піт: – Діліть сухарі! Не здрейфіть, люди! Неділя, не більше, іще промчить І сила підмоги – сюди! – прибуде... На ліс, мов та сажа, звалилась мла... Ну де ж перемога і час розплати?! У кожного кущика і ствола Поснули – всі змучені вщент – солдати... Ох, знали б всю правду бійці-сини, Солдати безстрашного взводу й роти: Чекати підмоги – чи тишини... – Не треба. І що до кінця війни Не дні, а чотири великих ро́ки.
|