|
Мерехтіння в хатинці похилій поміж темних, безлюдних полів, недороблений тин, майже згнилий, та пронизливий стогін граків; ледве дихають стомлені коні, загрузають колеса в піску, й мов боюся якоїсь погоні, мовби рушив я в путь нелегку... І чому так журюся я ревно, що́ мені та дорога тяжка? В рідну землю уїлася, певно, й стала, журбо, ти рідна така... Із тобою обжита землиця, на тобі побудований дім, тебе з житом – невиспана жниця вижинає світанком блідим; з молоком дістаєшся дитинці, з поцілунком до парубка йдеш... Мерехтіння в похилій хатинці, мої рани старі – не бентеж!
|