Із Сюллі-ПрюдомаТу вазу з кришталю, де квітку ти тримала, Розкритим віялом ти вдарила недбало, І ледь помітна тріщина на ній Лишилась... Необачний вчинок свій Забула швидко ти. Мабуть, була сердита. А вазі вже, поглянь, загрожує біда: Зів’яла квітка та і витекла вода... Облиш її: вона розбита. Так серця ти мого у роки молоді Торкнулася недбало, наче вази. На ньому слід лишився відтоді, Як від глибокої образи. Воно для тебе б’ється і тепер, Глибоким смутком оповите. Не гоїться воно і сліду час не стер... Облиш його: воно розбите.
|