Ти як любов, історіє! Ти мука І радість для допитливих умів. Ти що завгодно – тільки не наука, Не корінці прочитаних томів. Не амфора, не мармур Афродіти, І не Помпея, і не вічний Рим. На всіх шляхах і перехрестях світу Гуркочеш грізно громом весняним. Тож випрямись, в живі вдивляйся лиц І в загадкову колію подій, Зумій разом з людьми розвеселився, Їх клопотами гірко володій. Римуй строфу, пиши бравурні марші, На ярих дріжджах тісто учиняй. Бідуй і худни на пайковім ха́рчі, Не стримуй сліз у співчутті – ридай. Все знадобиться, все тобі на благо. Усе зітчеться в іскровий сувій. Шумуй, мов та морська солона брага, Карбуй, мни глину, молоти і вій! Я твій слуга, й нізащо – не догідник. Нехай мене полає рецензент, Що словом захищаю вірогідне Невірогідних міфів і легенд. Які грунти у тебе благодатні! Як зорі вічності тобі цвітуть! Чим хочеш будь – Вергілієм у Данта, Голубкою в Пікассо – тільки будь!
|