|
Гроза пройшла. Розжарились жоржини Під райдужними відсвітами злив. Він вийшов в сад і по намиву глини Те яблуко ногою покотив. В його очах, немов якесь видіння, Не падав, а палав і плив ренет, І тільки траєкторія падіння Накреслювалась, як тропа планет. Та ось вона, розгадка! Ось відкрито Механіку світил правічних всіх! Так почалось колись творіння світу. Летючу зірку він схопити зміг. І тої ж ночі, як усе ще спало, Як ще не знявся шум церков і шкіл, Не яблуко, а формула упала Із гілки світу на письмовий стіл. Він так і скаже просто і незборно, Не зваживши на забобонів міць, Розтерши геть на думки дужих жорнах Сміття казок, гадок і небилиць. І день настав. Зі слів його латині Про гравітацію небесних тіл, Дивуючись, дізнались люди нині: Йому на правду не забракло сил. Він все сказав, аж до останніх літер, І витер піт з високого чола. Тоді ступив на кафедру пресвітер І розпочав промову спроквола, – Казав про бога, цю первопричину Всіх рухів світу, всіх його сполук. Столітній, сірий, лисий, мов коліно. До Ньютона простяг худий п’ястук. І раптом, губи викрививши сині, Він запитав, ущипливо і зло: – Тож яблуко у вас в саду осіннім З-під влади сил магнітних утекло? О господи! Якого ж вітру повів Вас вимчав за межу небесних сфер? – Я думав, – Ньютон коротко відмовив. – Я звик до цього. Думав я, мій сер.
|