|
Між золотистих бань та обелісків слави Стоїть вона сама. Довкола неї – трави. Тирс не втіша її, не б’є вона в тимпан, І кутий з мармуру її не любить Пан. До неї лестились тумани й вітрюгани, І де були уста, тепер там чорні рани. Але й тепер її краса ясна й жива, Хоч сохне навкруги нескошена трава. Не відаю, чому ця статуя богині Мене зворушує і надить в самотині. Люблю я кривду в ній, її жахливий ніс, І ноги стиснуті, і грубий вузол кіс. Люблю дивитися, як дощ холодний сіє, Як гола плоть її безпомічно біліє. О, дайте світ мені, і я віддам той світ За дух байдужості до кривд і людських літ.
|