|
Який важкий і темний морок! Як висі місячні знов мутні! До скрипки дотик стільки років... При світлі не пізнати струни! Потрібні ми кому? Знов ми вдвох, Два жовті обриси похмурі... І раптом все відчув смичок. І хтось узяв, – вони укупі. «О, як давно! Крізь цю пітьму Скажи одне: чи та ти, чи та?» І струни, пестячись, йому, То дзвін так пеститься, співає. «Чи правда те, що більш ніколи Ми не розлучимось? вже досить?..» У відповідь звучало дзвоном. Та скрипка біль у серці носить. Все зрозумів смичок, й він затих. А в скрипці все луна трималась... І було мукою й для них, Що музикою всім здавалось. Тай чоловік не загасив До ранку свічок... Й спів в оселі... Лиш сонце їх знайшло без сил На оксамиті чорному постелі.
|