Який важкий і темний морок!
Як висі місячні знов мутні!
До скрипки дотик стільки років...
При світлі не пізнати струни!

Потрібні ми кому? Знов ми вдвох,
Два жовті обриси похмурі...
І раптом все відчув смичок.
І хтось узяв, – вони укупі.

«О, як давно! Крізь цю пітьму
Скажи одне: чи та ти, чи та?»
І струни, пестячись, йому,
То дзвін так пеститься, співає.

«Чи правда те, що більш ніколи
Ми не розлучимось? вже досить?..»
У відповідь звучало дзвоном.
Та скрипка біль у серці носить.

Все зрозумів смичок, й він затих.
А в скрипці все луна трималась...
І було мукою й для них,
Що музикою всім здавалось.

Тай чоловік не загасив
До ранку свічок... Й спів в оселі...
Лиш сонце їх знайшло без сил
На оксамиті чорному постелі.
Тетяна Раєвська2020