|
Жовта пара гнилої зими, Жовтий сніг, поналиплий на плити... Я не знаю, де ви, а де ми, Але знаю, – в єдине ми злиті. Чи нас вигадав царський указ? Чи нас шведи втопити забули? Та каміння й жахи тільки в нас, А не світлі казки про минуле. Нам каміння лишилось для прощ, Буро-жовте Неви проминання, Ще й німотні ті обшири площ, Де на страту вели до світання. А що сталося в нас на землі, Чим піднісся орел двоголовий, В лаврах темних гігант на скалі, – Завтра все полетить, як полова. Грізний вершник умів сокрушить, – Та нема румаку добрих сідел; Цар змії не здолав роздушить І притиснута стала наш ідол. Ні кремлів, ні чудес, ні святинь, Ні усмішок, ні сліз, ні боріння... Лиш каміння із мерзлих пустинь І помилки страшне розуміння. В травні навіть, – де й дівся вже сніг, Біла ніч розкида свої пута, – Там не мріяння чар весняних, Там бажань безсенсовних отрута.
|