|
Їм не властиві ні краса, ні просвітління: Я їх повторюю на пам’ять в напівсні, Вони – хвилини ті бездільного видіння, Що всі перегорять в повільному вогні. Але мені все дороге – туман появи, Зростання їх в тривозі смутку і тиші, Без планів, йтиме їх сплетіння сполохами: Моє страждання там, і захват мій вони. Хто знає, скільки раз і без цього запою, Страшної праці дим на кіпі аркушів, Я духом пасти міг! Я був напоготові, Серед нерівного я падав знову бою; Але люблю вірші – ні, святіших почуттів: Так мати любить хворих лиш дітей, без слів.
|