|
Ні, їм не суджені краса і просвітління; Я повторяю їх напам’ять, ніби в сні, Вони – перебіги безрадного томління, Хвилини, спалені на тихому вогні. Приходу їхнього туманне мерехтіння, І їхня явина в тривожній тишині, Без плану спалахи, горіння й маревіння, Мій захват болісний – все дороге мені. Якби не той запій, не міг би я здолати Кошмарного труда, недоспаних ночей... Я знемагав не раз, готовий заридати. Та вірші я люблю – так любить тільки мати, І тільки слабістю позначених дітей, – Святіших почувань нема серед людей.
|