|
Ні, не судилось їм краси і просвітління; Повторюю я їх напам’ять у півсні, Вони – це витвори лінивого баріння, Що спопеліли вже в повільному вогні. Та любе все мені: туманне ще стремління І їхнє постання в тривожній тишині, Без плану, в спалахи освітлене творіння: Вони і лютий біль і радощі мені. О, скільки вже разів без цього ось запою, Без праці вічної над стосами листів Геть зневірявся я і плакати хотів, Серед нерівного вкінець знемігши бою; Та вірші я люблю, й священний порив цей: Так любить мати лиш, і хворих лиш дітей.
|