|
Із колимського білого аду йшли ми в зону крізь віхоли дим. Я помітив недопалок з колом помади і рвонувся зі строю за ним. «Стій, стріляю!» – кричить мені варта, злобний пес розідрав мій бушлат. Ех, начальнички любі, злоститись не варто, я уже повертаюсь назад. Баб не бачив я ро́ків чотири, от нарешті мені повезло. Цей недопалок, може, – із «Ту-104» диким вітром сюди принесло. І убивця дружини суворий, і активний один педераст – всі недопалок мій ніби пестили зором і зітхали чомусь раз у раз... З ким ти, шльондро, там крутиш романи? Чим димиш в колі інших приваб? Не придбаєш квиток ти у Внукові сп’яна, щоб майну́ти повз мене хоча б... Я програв той недопалок в карти, хоч до нього душею вже звик. Видно, в картах мені не лишилося фарту через тугу за кралею пік. Просадив я і шмутки, й підміну, ще і цукор на рік, упослід. От сиджу я на нарах, обнявши коліна, бо нема в чому йти на розвід. Все я втратив, пропав, мов пічкурик, та недопалок – горе одне; а зате найвпливовіші люди із урок поважали за розмах мене. Тож у карцер босоніж ішов я, як Христос, і не кляв чатових. Десять діб фарбував не помадою, – кров’ю я кінці самокруток своїх. – Ти на волі гуляв на всю гу́бу, як спокуту май муку та страх! – Безумовно, ви праві, начальнички любі! Тільки, мабуть, даремно, начальничку любий, ви мене – кулаком по губах...
|